1917 революція – Російська революція (1917) — Вікіпедія

Содержание

8.Російська революція 1917 р., її причини та початок.

На початку 1917 р. в Росії склалася революційна ситуація. Як член во­єнного блоку (Антанти), Росія вступила у Першу світову війну в 1914 р. За ці роки до 1917 р. матеріальні й продовольчі ресурси Росії було вичерпано. Наростанню загальної кризи у країні сприяли воєнні поразки, великі втрати в армії, розвал господарства, голод у промислових центрах, дез­організація урядового апарату, втручання у державні й військові справи царського фавоританапівграмотного сибірського селянина Григорія Распу-тіна. Серед причин революції слід також вказати:

 

- протиріччя між відсталим політичним самодержавним устроєм держави та прагненням економічно сильної буржуазії захопити владу;

- протиріччя між робітниками і підприємцями;

- нерозв'язаність аграрного питання;

- національно-визвольний рух неросійських народів імперії. Усе це налаштувало проти царизму найширші верстви населення. У січні 1917 р. парламентська опозиція перейшла до активних дій. 10 лютого голова Думи М. Родзянко попередив царя, що в разі розпуску ним Думи в країні вибухне революція. Революційні події Росії розпочалися в лютому 1917 р. У подіях, що відбувалися в Петрограді, історики виділяють два періоди:

перший — з 23 по 28 лютого 1917 р. — наростання заворушень;

>          другий — з 28 лютого по 3 березня 1917 р. — повалення само­ державства.

Особливість революційного руху в Росії полягала в тому, що його ніхто не очолював, оскільки лідери революційних партій перебували або на за­сланні, або в еміграції, до того ж він спирався на масову підтримку солдатів Петроградського гарнізону.

23 лютого 1917 р. на Путилівському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис. осіб. 25 лютого у столиці почався загальний політичний страйк. На бік страйкуючих переходять 25 тис. солдат Петроградського гар­нізону. 27 лютого 1917 р. розпочинається збройне повстання. Увечері 27 лютого для відновлення у країні порядку зі складу Державної Думи обрано Тимчасовий комітет на чолі з М. Родзянком. Паралельно було утворено Пет­роградську Раду, що обрала свій Виконком.

2 березня 1917 р. на спільному засіданні представників виконавчого комітету Ради і Тимчасового комітету утвореного Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.

У той же день, Микола II, що перебував у Пскові, під тиском представ­ників партій, які намагалися зберегти монархію за рахунок усунення ненави­сного масам царя, зрікся престолу. Верховним головнокомандуючим було призначено великого князя Миколая Миколайовича Романова.

З березня 1917 р. у ранкових газетах було опубліковано: «Звернення до громадян і товаришів», у якому проголошувалось утворення Тимчасового революційного уряду, друкувався список його складу і програма дій уряду.

Отже, на чолі держави став Тимчасовий уряд, сформований із представ­ників правих партій. Петроградська Рада, яка спиралася на підтримку робіт­ників та солдатів і мала у своєму розпорядженні військові загони, продовжу­вала діяти як орган влад. Таким чином, в Росії встановилося двовладдя. До весни - літа 1917 р. обом урядам вдавалося співпрацювати.

У липні найбільш радикальні члени більшовицького ЦК організували постання. Вважаючи це повстання передчасним, до Петрограда прибув вождь більшовиків Ленін, який спробував відвернути від більшовиків удар з боку влади. 4 липня було організовано мирну демонстрацію протесту. Але Тимча­совий уряд вирішив взяти ситуацію у свої руки. Він з допомогою вірних військових частин розігнав маніфестантів, а більшовиків звинуватив у шпи­гунстві на користь Німеччини, у зраді інтересів революції.

Період двовладдя завершився. Ситуація у країні ускладнювалася з кож­ним днем. 26 серпня Верховний головнокомандувач Л. Корнілов вирішив втрутитися у справи і здійснити військовий переворот. Він надіслав до Пет­рограда 3-й корпус генерала Кримова. Але спільними пропагандистськими діями агітаторів від революційних партій війська генерала Кримова до сто­лиці не допустили. Соціально-економічна криза в Росії тривала. Вона закін­чилась більшовицьким переворотом.

studfiles.net

1 Лютнева революція 1917 р. Та її наслідки

Причини Лютневої революції історики вбачають у глибокій економічній, політичній і соціальній кризі Російської імперії. Це кризове становище країни значною мірою зумовила Перша світова війна. Військові витрати Росії у 1917 р. становили 30 млрд карб. (з них 1/3 – закордонні кредити). Закривалися підприємства, а на тих підприємствах, які працювали, робочий день було збільшено у середньому до 11-12 год. на добу (до війни робочий день становив 10 год.). Катастрофічно зросла інфляція, змінилося співвідношення цін (наприклад, до війни в Україні пуд заліза можна було купити за півтора пуда пшениці, а у 1916 р. – за 6 пудів пшениці; за пуд пшениці можна було придбати 10 аршин ситцю, а у 1916 р. – лише два). Було встановлено тверді ціни і введено карткову систему на продукти харчування. 23 лютого 1917 р. саме з жіночих “хлібних” мітингів та демонстрацій у Петрограді розпочалася революція.

24 лютого 1917 р. страйковий рух у Петрограді набув масового характеру. 25 лютого було призупинено діяльність Державної думи. 27 лютого самодержавство впало, влада перейшла до Тимчасового комітету Державної думи. 2 березня 1917 р. члени комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували Тимчасовий уряд. Більшість його членів належала до партії конституційних демократів, уряд очолив князь Г. Львов.

Характер Лютневої революції більшість істориків оцінюють як буржуазно-демократичний. Основними завданнями для нового уряду після перемоги Лютневої революції стали: утворення нової держави, визначення стосовно її участі у війні, подолання кризових тенденцій в економіці, вирішення аграрного і національного питань.

Тимчасовий уряд проголосив політичні свободи і пообіцяв скликати Всеросійські установчі збори (парламент) – саме вони мали вирішити долю Росії і ухвалити її конституцію. Виконавча влада на місцях перейшла до представників Тимчасового уряду – губернських і повітових комісарів. Владу на місцях також перебрали на себе різні громадські організації, які почали досить активно формуватися після революції. Органи царської адміністрації в Україні було ліквідовано 3-5 березня 1917 р.

Другим претендентом на політичну владу у Росії стала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів на чолі з меншовиком М. Чхеїдзе (до її складу ввійшли діячі партій соціалістів-революціонерів та соціал-демократів (меншовиків)). В Україні мережа рад робітничих, солдатських та селянських депутатів була найбільш розвиненою в Донбасі (70 %), великих містах (Харків, Київ, Катеринослав, Луганськ, Полтава) та прифронтовій смузі; ради фінансувалися Тимчасовим урядом і на владу в Україні спершу не претендували.

Крім двох вищезазначених центрів влади, в Україні склався і третій, представлений Центральною Радою (далі – ЦР). Її утворили 4 (за іншими даними – 7) березня 1917 р. представники різних політичних (Товариства українських поступовців, українських соціалістичних партій), наукових, освітніх, кооперативних та студентських організацій. Головою ЦР заочно був обраний М.С. Грушевський1. Спершу Рада відігравала роль київської міської організації, висуваючи культурно-національні вимоги.

Отже, нова система влади, утворена після Лютневої революції, у Росії отримала назву двовладдя, а в Україні –тривладдя. Серед причин встановлення такого розподілу сил історики називають практичну відсутність демократичних інститутів у Російській імперії, соціально-політичне розшарування суспільства та поляризацію політичних сил, а також невирішеність національного питання.

Вагомим досягненням Лютневої революції була демократизація суспільного життя: населення Російської держави отримало політичні права та свободи, було проголошено амністію політичним в’язням, ліквідовано репресивні органи царської влади, скасовано національні та релігійні обмеження. Однак Тимчасовий уряд не зробив рішучих кроків для розв’язання болючих для суспільства соціально-економічних проблем й до осені 1917 р. почав втрачати авторитет. У ніч з 25 на 26 жовтня 1917 р. у Росії відбувся державний переворот, до влади прийшли більшовики, які розпустили Тимчасовий уряд.

Таким чином, безпосередніми наслідками Лютневої революції для України стали формування нових органів влади, демократизація суспільства, політизація суспільних рухів та зростання національно-культурної активності українського народу.

studfiles.net

Революція 1917 року в Україні


http://text.tr200.biz - скачать рефераты, курсовые, дипломные работы


Міністерство освіти і науки України

Дніпродзержинський державний технічний Університет

Заочний факультет

Кафедра історії України

Контрольна робота

З дисципліни: « Історія України»

Варіант № 17
Тема: Революція 1917 року в Україні.

(лютий-початок липня1917р.)

Виконав:


Прийняв: професор

Ветров Р.І.

м. Дніпродзержинськ

2008р.


Питання до теми

  1. Лютнева революція 1917р. Становище в Україні після повалення царизму. Три табори влади в Україні: місцеві органи влади Тимчасового уряду; Українська Центральна Рада; Ради робітничих солдатських та селянських депутатів. Альтернативні шляхи розвитку України.

  2. Виникнення Центральної Ради, її склад, програма і соціальна база. Курс на політичну автономію України.

  3. Взаємовідношення Центральної Ради та Тимчасового Уряду. I-й Універсал Центральної Ради, його завдання і мета. Сформування Генерального Секретаріату. II-й Універсал Центральної Ради Та його зміст.

1. Лютнева революція 1917р. Становище в Україні після повалення царизму. Три табори влади в Україні: місцеві органи влади Тимчасового уряду; Українська Центральна Рада; Ради робітничих солдатських та селянських депутатів. Альтернативні шляхи розвитку України
Лютнева революція 1917р
У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша — Лютнева —Почалася вона коли 8 березня (23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників. За кілька днів подібне вчинила більша частина столичної залоги. Водночас населення міста заповнило вулиці, щоб продемонструвати солідарність із страйкарями. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу, його міністри й урядовці розбіглися, а ненависні жандарми поховалися. До 12 березня царський режим розсипався, як картковий дім.

Внаслідок цієї революції утворилося двовладдя — Тим­часовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. У країні було ліквідовано самодержавний лад, розпочали­ся демократичні перетворення. Всі політичні партії та гро­мадські організації стали діяти легально.

Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г. Львовим, до якого входили представники ліберально-бур­жуазних партій і один соціаліст — міністр юстиції О. Керенський, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність вирішити національне питання. Він зволі­кав з проведенням нагальних соціально-економічних ре­форм, а для заспокоєння народних мас давав щедрі обіцян­ки і пропонував чекати скликання Установчих зборів. За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювали­ся «громадські комітети», призначались замість губерна­торів урядові комісари. На земських з'їздах розпочалось обирання виконавчих губернських комітетів.

Другою владою виступали створювані на місцях Ради ро­бітничих, солдатських, а потім і селянських депутатів, зас­новниками яких були загальноросійські партії соціал-демок­ратів та есерів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради, в тому числі в Донбасі — 180 (71%). Як і в Центральній Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есе­ри і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимча­совий уряд. Ради почали на місцях боротися з продовольчи­ми труднощами, за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, формували загони народної міліції, чер­воної гвардії тощо. Проте в Україні вони не відігравали провідної ролі й на владу не претендували.


Становище в Україні після повалення царизму
На Україні процес повалення старої влади йшов над звичайно бурхливо. Робітники та солдати роззброювали поліцію та жандармерію, заарештовували представників царських властей. Створювались нові органи місцевої вла­ди — Ради робітничих і солдатських депутатів. У Харкові Рада робітничих депутатів остаточно сформувалась і поча­ла діяти 2 березня, у Києві — 3-4 березня. Всього ж про­тягом цього місяця виникло понад 170 Рад, у тому числі в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Єлисаветграді, Полтаві, Чернігові. У селах розгорнувся процес створення Рад селянських депутатів. Створення цих органів революційно-демократичної диктатури робітничого класу і селянства означало, що революція пішла далі «традиційних» буржуазно-демократичних революцій, які завершува­лись організацією влади буржуазії.

Вийшли з підпілля більшовицькі організації України. Загальна кількість членів партії на той час у них була невелика — близько 3 тис. Та з кожним днем лави більшо­виків зростали. Організовувались партійні комітети. У Хар­кові загальноміський партійний комітет було створено 3 бе-резня. На початок квітня Харківська більшовицька органі­зація налічувала 2 тис. чоловік.

У Катеринославі загальноміський комітет було обрано на партійній конференції, що відбулася 5 березня. На по­чаток квітня Катеринославська більшовицька організація налічувала близько 1000 членів партії.

Значно зросли більшовицькі організації Донбасу. Так, Луганська організація, до складу якої в перші дні рево­люції входило близько 100 чоловік, у квітні об'єднувала вже 1500 комуністів.

На своєму першому засіданні обрали партійний комітет і київські більшовики. До нього ввійшли В. О. Ватін (Бистрянський), І.М.Крейсберг, М. М. Лебедєв, М.М. Майоров, М.О. Савельєв (Петров) та ін. На початку квітня Київська більшовицька організація налічувала близько 2 тис. членів партії. У ряді міст України — Одесі, Мико­лаєві, Херсоні, Маріуполі, Полтаві, Чернігові та деяких інших – більшовики входили до складу об'єднаних соціал-демократичних організацій. На середину літа більшовицькі організації України налічували 33000 чоловік.

Одночасно із створенням Рад формувалися й органи місцевої влади Тимчасового уряду — так звані громадські комітети. Ініціаторами їх стороння виступали гласні колишніх міських дум, фабрикати і заводчики, земські поміщики, ліберальна професура тощо. Все ж у ряді про­мислових центрів України, зокрема в Донбасі, авторитет Рад вже в перші дні їхнього існування був значно вищим, ніж у громадських комітетів.


Три табори влади в Україні
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917р. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували організацію, - Центральна Рада. Це громадське об’єднання було створено З березня 1917 р. у Києві з ініціа­тиви ряду політичних, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради був обраний визначний історик та громадський діяч М. С. Грушевський — лідер Товариства українських поступовців - партії, програма якої у соціальній та політичній сферах багато в чому була близькою до програми російських ка­детів. Провідну роль у Центральній Раді відігравали партії соціалістів-федералістів, українських соціал-демо­кратів, есерів та їх лідери — В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов. Це були партії соціалістичної орієнтації, роз­рахованої на віддалену перспективу. Своєю найближчою метою вони ставили досягнення широкої автономії для України в складі Російської Федеративної Республіки. До складу Центральної Ради входило понад 800 чоловік, які пред­ставляли селянські, профспілкові, робітничі організації, українські національні, дрібнобуржуазні партії та громад­ські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекомендацією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи влади — так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові).

Керівники Центральної Ради використали могутнє пат­ріотичне піднесення мас українського народу, підхопивши їх загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-полі­тичного життя.

2. Виникнення Центральної Ради, її склад, програма і соціальна база. Курс на політичну автономію України
Створення Української Центральної Ради
Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конку­руючими владними структурами 3—4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, — Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворила­ся на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери То­вариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно були реорганізовано в Українську партію соціалістів-федералістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли представники політичних партій (члени українських пар­тій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, на­укових осередків, православного духовенства. Централь­на Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому сподівання на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу».

Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Го­лова), В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, М. Порш та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістич­них республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська». На сторінках відновленої у 1917 р. газети «Нова Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національ­но-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова на де­мократичних засадах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці.

Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі державні атрибути. У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» М.Грушевський писав, що «...українська тери­торія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду (« дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».

Провідну роль у визначенні основних принципів діяль­ності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична ро­бітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Одночасно з Центральною Радою виникли Українські народні ради в Петрограді (голова О. Лотоцький) і Москві (голова О.Селіковський). Вони координували свої дії з Цен­тральною Радою. З ініціативи петроградської УНР її викон­ком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призначення на державні посади в Україні українців, про повер­нення із заслання А.Шептицького — митрополита грекокатодицької церкви та ін.

Для об'єднання національно-визвольних сил України, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6—8 квітня 1917 р. було проведено Український національний з'їзд (конгрес). На ньому зібралося майже 1500 представників від різних полі­тичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій губерній України, а також представники Гали­чини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. Конгрес визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Його рішен­ня визначали основні принципи державотворення: широка національно-територіальна автономія України в складі де­мократичної федеративної Російської республіки; повне за­безпечення усіх прав національних меншин, які живуть в Україні; організація з ініціативи Української Центральної Ради, Краєвої Ради з представників «українських країв і міст, народностей і громадських верств...». На конгресі при­хильники двох крайніх лозунгів — «Україна для українців» і «Самостійна Україна» — опинилися в меншості. Як заз­начив В.Винниченко, конгрес «був першим кроком відрод­ження нації по шляху державності». Новий склад Цент­ральної Ради як народно-представницького органу Украї­ни (своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових. Головою Центральної Ради зно­ву обрано М. Грушевського, а його заступниками — В. Винниченка та С. Єфремова. 8 квітня було обрано ви­конавчий Комітет УЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.

Роботою Українського з'їзду закінчився перший етап Української революції і почався другий — етап наростання революційного руху в Україні. Після з'їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс автори­тет УЦР як верховного органу, центру українського виз­вольного руху.

Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з'їздах.

І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8 травня 1917 р.) проходив в атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення 1-ї національної військо­вої частини — полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, деле­гат якого був обраний до президії з'їзду. З'їзд визнав Цент­ральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати справи, що стосуються всієї України, відносин з Тимчасовим урядом», ухвалив резолюцію щодо «націона­лізації армії на національно-територіальному принципі» і заклик щодо негайного укладення демократичного миру «без анексій та контрибуцій на основі самовизначення на­родів». Ставилася вимога, щоб Центральна Рада одержува­ла з казни кошти, призначені на українські потреби. З'їзд обрав Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, який за погодженням з російським Генштабом мав проводити українізацію армії. До його складу увійшли В. Винниченко, М. Міхновський, С. Петлюра (голова) та ін.

За участю цього комітету й українських фронтових вій­ськових рад на фронті у серпні 1917 р. було створено вже 27 українізованих дивізій.

Перший Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився в Києві 28 травня 1917 р. Він ухвалив доручити УЦР разом із Радою селянських депутатів негайно виробити проект по­ложення про автономію України і про федеративно-демок­ратичний устрій Російської республіки.

Ці та інші з'їзди і конференції схвалили рішення націо­нального конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Таким чином, в Україні наби­рав силу національно-визвольний рух, ширилася неадекват­на російській Українська демократична революція, за своїм змістом національна та соціально-економічна.


Проголошення автономії України
Із створенням Центральної Ради в Україні виник ще один орган влади, який взяв курс на демократизацію громадського життя, національне

визволення співвітчизників, розв'язання соціаль­них конфліктів. Прагнучи позбавитись опіки "старшого брата", Центральна Рада насамперед домагалась від Тимчасового уряду широкої автономії для України. Шлях до нового ладу, за висловом одного з лідерів Центральної Ради Володимира Винниченка, пролягав через "самодіяльність, самотворення, само­управління".

Центральна Рада 22 березня 1917 р. звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, вибирати нових людей в органи самоуправління, збирати гроші на український національний фонд, творити нове, вільне життя. На підтримку політики нового національного парламентсь­кого формування виступив Губернський кооперативний з'їзд 27-28 березня у Києві. Його делегати рішуче вимагали реорганізації Російської Республіки, надання автономії Україні, негайного звільнення митрополита Андрея Шеп-тицького та тисяч галичан і буковинців. Ці ж вимоги, а також скликання Установчих зборів звучали й на стотисячній маніфестації під жовто-блакитними прапорами 1 квітня у Києві, українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, якими керували щойно створені міські Українські Національні Ради.

Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги Центральна Рада скликала 6—8 квітня Український національний конгрес, на нього прибули 1500 делегатів і гостей від губерній України, а також Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини, Галичини. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, виступив за негайне звільнення полонених галичан, а також санкціонував новообрану Центральну Раду як Крайову Раду. її головою більшістю голосів знову був обраний Михайло Грушевський, заступниками — Сергій Єфремов і Володимир Винниченко.

Основою формування нового революційного парламенту став підготовлений М.Грушевським проект представництва, згідно з яким дві третини делегатів обиралися від губерній і міст, а ще одна третина — від столиці. Передбачалась також можливість наступного поповнення Центральної Ради новими членами. Вибори пройшли за такою схемою: від Київської, Волинської, Подільської, Катеринославської, Харківської, Полтавської губерній обиралося по чотири представники; від Чернігівської, Кубані, Таврії, Холмщини — по три; від губерній з меншістю українського населення — по одному; від великих міст України — Харкова, Одеси, Катеринослава, а також Петрограда й Москви — по два; від партій автономістів-федералістів — п'ять делегатів; українських соціал-демократів — четверо; українських радикал-демократів — три; українсь­ких есерів — три; самостійників — один представник. Центральній Раді надано право кооптації 15% її складу для представників національних меншин.

Оцінюючи результати цього представницького форуму, В. Винниченко зазначав: "Конгрес був першим кроком відродження нації по шляху державності. Будучи одночасно сильним організуючим і агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенню як ідеї української держави, так і в частковому переведенню її в життя".

3. Взаємовідношення Центральної Ради та Тимчасового Уряду. I-й Універсал Центральної Ради, його завдання і мета. Сформування Генерального Секретаріату. II-й Універсал Центральної Ради Та його зміст
Взаємовідношення Центральної ради та Тимчасового уряду
19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, учасники якої звернулися до Центральної Ради з вимогою " вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом для вирішення питання про автономію. 7-8 квітня Центральна Рада скликала у Києві Український Національний Кон­грес, на який прибули делегати від губерній України, а також українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. На цей час до складу Центральної Ради входило понад 800 чоловік, які пред­ставляли селянські, профспілкові, робітничі організації, українські національні, дрібнобуржуазні партії та громад­ські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекомендацією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи влади — так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові).

Керівники Центральної Ради використали могутнє пат­ріотичне піднесення мас українського народу, підхопивши їх загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-полі­тичного життя.

Однак Тимчасовий уряд не поспішав задовольнити ви­могу щодо політичної автономії України. В цих умовах Центральна Рада намагалася якомога більше розширити свою соціальну базу, притягнути на свій бік нові верстви населення. Тільки спираючись на реальну силу, можна було з надією на успіх розпочинати переговори з Тимча­совим урядом. Дуже важливою. у цьому відношенні для Центральної Ради виявилась підтримка з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

Перший з них хоча й висловився за підтримку воєнної політики Тимчасового уряду, але водночас проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом», здат­ним вирішити усі наболілі питання життя України. Учас­ники з'їзду ухвалили резолюцію щодо «націоналізації армії», тобто формування з солдатів-українців національ­них полків. З добровольців, переважно представників за­можних прошарків населення міста і села, створювалися загони «гайдамаків» та «вільного козацтва».

Селянський з'їзд відбувався в обстановці дедалі біль­шого загострення відносин між Центральною Радою і Тим­часовим урядом. Двосторонні переговори Грушевського з Керенським закінчилися безрезультатно, після чого Цент­ральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд міжнародної конференції, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, при Тимчасовому уряді створити міністерство у справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду у своїх вимогах до Тимчасового уряду пішли значно далі, закликавши розв'язати питання про національне са­моврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухва­лив не чекати, як пропонував Тимчасовий уряд, призначе­них на листопад Всеросійських Установчих зборів, а рані­ше скликати Українські Установчі збори, доручивши їм остаточно вирішити питання про самоврядування України. Щоб закріпити за собою й надалі керівництво націо­нальним рухом, і зважаючи на революційні настрої широ­ких народних мас, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, тобто державний документ у формі

звернення до населення. У ньому проголошувалася автономія України, що свідчило про крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але вже був нездатний продовжувати традиційну великодержавну, шовіністичну полі­тику царизму, не мав сили зупинити наростаючий український національний рух.

Зрештою, керівництво Центральної Ради, яке в соціальній політиці не мало ніяких розходжень з Тимчасовим і урядом, після переговорів з прибулими до Києва в кінці червня міністрами Тимчасового уряду, пішло на поступки в питанні про автономію України. У виданому Централь­ною Радою 3 липня II універсалі проголошувалося: «Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не відділяти Україну від Росії, щоб вкупі з усіма народами її, прямувати до розвитку, та добробуту всієї Росії і до єднос­ті демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єднання і сповіщаємо всіх громадян України: «Ми рішуче ставимось проти замірів самочинного здійснення автономії України до Всеукраїнського Учредительного зібрання». Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати крайовим органом влади утворений Центральною Радою уряд України- Генеральний секретаріат згідно з досягнутою домовленістю його влада поширювала
І Універсал Центральної Ради
Виконуючи ухвали численних віч та мітингів, зокрема, рекомендації Другого Українського військового з'їзду щодо автономії України, 23 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст І Універсалу Центральної Ради до українського народу, у якому зазначалось: "Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Це наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі. І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: од нині самі будемо творити наше життя". Висловлювалась також надія на те, що автономний устрій разом з українцями будуть будувати й неукраїнські народи, що проживають в Україні; доводилась необхідність обрання демократичним шляхом Всенародних Українсь­ких Зборів (сейму).

Основні положення І Універсалу:



  • Автономія України у складі Рсії.

  • Право УЦР проголошувати універсали – акти конституційного значення.

  • Загальнонародні, рівні, прямі вибори Всенародних Ураїнських зборів (сейма) шляхом таємного голосування.

  • Відмова передавати податок в центральну російську казну, введення українського податку.

  • Представлення широких національно-культурних прав національним меньшинам України.

Того ж дня текст цього важливого конституційного документа був урочисто оголошений В.Винниченком на передостанньому засіданні військового з'їзду, а наступного дня — перед громадськістю у Троїцькому народному домі і вщерть заповненій Софіївській площі.

Прийняття І Універсала сприяло консолідаії (з’єднанню) української спільноти.

Через декілька днів після появи І Універсалу, 29 червня, Тимчасовий уряд спішно опублікував "Звернення до українського народу", в якому поставив риторичне запитання: "Чи ви не частина вільної Росії?... Не відривайтесь від загальної Батьківщини … Не розколюйте загального війська… Погибель Росі буде погибеллю і вашої справи..." Таку ж негативну реакцію викликав Універсал і в урядових російських партіях. В унісон їм звучала оцінка київських більшовиків, які звинуватили Центральну Раду в "українському шовінізмі".

Цікаво, що М. Грушевський пропонував більшовикам співпрацю і навіть один мандат (із 60) до Малої Ради, однак вони тимчасово від нього відмовились, про що повідомлялось на першому засіданні реформованої Малої Ради 24 липня.

Проголошення автономії України призвело до подальшого розвитку українського національного руху. І Універсал в майбутньому, закріпив авторитет УЦР в народі.
Сформування Генерального Секретаріату
Згідно з І Універсалом Центральна Рада фактично перебирала державні функції. 28 червня Комітет Центральної Ради створив тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат, на чолі з В.Винниченком, який водночас виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем обрано кооператора-есера Павла Христюка, секретарем фінансів — директора Київського кооперативного банку безпартійного Христофора Барановського, секретарем міжнаціональних справ — ученого-літературознавця, соціал-федераліста Сергія Єфремова, секретарем військових справ — Симона Петлюру, секретарем земельних справ — діяча кооперації, соціал-демократа Бориса Мартоса, секретарем судових справ — адвоката, соціал-демократа Валентина Садовського, секретарем продовольчих справ — київського кооператора Миколу Стасюка, секретарем народної освіти — науковця, соціал-демократа Івана Стешенка. 1 хоч в українському політичному житті домінували есери, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи, які об'єднали навколо своїх лідерів Винниченка і Петлюри (вони, на жаль, між собою нерідко конфліктували) чималі інтелектуальні сили.

Незважаючи на спротив Тимчасового уряду, загальну фінансову кризу, врешті-решт житлові незручності (секретаріати тіснились у кількох приміщеннях Педагогічного музею та готелю "Савой"), Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію і ставав повноцінною структурою виконавчої влади в Україні.

ІІ Універсал Центральної ради
Активність українських політичних сил украй занепокоїла Тимчасовий уряд. Наприкінці червня у Київ прибули три петроградські міністри: О.Кєренський, М.Терещенко та І.Церєтелі. Після дводенних російсько-українських переговорів було досягнуто компромісу: Центральна Рада зобов'язалась підтримувати петроградський уряд, а той своєю чергою погодився визнати автономний устрій України, а Центральну Раду — органом влади, не чекаючи Установчих Зборів.

Підсумки переговорів Центральна Рада узагальнила й оголосила у своєму II Універсалі 16 липня. Його суть:



  • Признавалось право України на автономію, котру повинні були затвердити Всеросійські Засновницькі збори. До затвердження цього закону УЦР зобов’язалася самовільно не проголошувати автономію України.

  • УЦР й Генеральний Секретаріат признані органами вищої державної влади України, їх склад призначається Тимчасовим урядом зі згодою з УЦР.

  • Не уточнювалась територія, на яку розповсюджувалсь влада УЦР та Генерального секретаріату й повноваження останнього.

  • УЦР повинна була поповнюватись найближчим часом представниками других, мешкаючих в Україні, народів.

  • Склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом.

  • Українські військові частини формувались під командуванням воєнного міністерства Росії.

  • Проблему земельної реформи повинні були вирішити Засновницькі збори.

Його текст було опубліковано не тільки українською, а й російською, єврейською та польською мовами. На жаль, Центральна Рада і насамперед український прем'єр, фактичний автор проектів універсалів соціаліст Володимир Винниченко, знову не приділили належної уваги формуванню національного війська. В Універсалі, зокрема, зазначалось: "що торкається комплектування українських військових частей, то задля цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральному Штабі й Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь у справах комплектування окремих частин виключно українцями, оскільки таке комплектування, по оприділенню Військового міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєздатності армії". Володимир Винниченко й у численних своїх статтях доводив непотрібність регулярних Збройних Сил.

Згідно з II Універсалом, 12 серпня Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям було надано 30% місць — 202 члени і 51 кандидат у члени Центральної Ради. Зокрема, з цією метою фракції Ради робітничих депутатів відводилось ЗО місць, Раді військових депутатів — 20, соціалістам-революціонерам — 20, меншовикам — 20, Раді об'єднаних громадських організацій — 10, кадетам — 10, народним соціалістам — 4, а також євреям — 50, полякам — 20, молдаванам — 4, німцям — 3, татарам — 3, грекам, чехам, білорусам, менонітам і болгарам — по одному місцю.

Наприкінці липня — в серпні дво-, а подекуди тривладдя закінчилось. Різко посилили тиск на національно-визвольні рухи Тимчасовий уряд, російські партії; знову "ожив" на Волині, Галичині та Буковині Південно-Західний фронт. Тимчасовий уряд відмовився від обіцянок, які дав Центральній Раді під час червневих переговорів. Кєренський знову намагався обмежити права Централь­ної Ради, надаючи їй під управу тільки п'ять губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, не допускаючи її влади до Чорного моря і Кубані.

У цих умовах київські більшовики намагалися зблизитися із Центральною Радою. Загалом організації РСДРП' в Україні, особливо на Донбасі і півдні, залишились осторонь українського руху й національної революції. Лише в місцевостях, де українське відродження відбувалось особливо бурхливо, окремі члени більшовицької партії українізувались. Так, у Полтаві два діячі РСДРП (б) Василь Шахрай і Сергій Мазлах фактично стали на позиції самостійності України і створення незалежної української більшовицької партії. Такі ж настрої підтримували в Києві більшовики Володимир Затонський, Юрій Лапчинський, Микола Скрипник. Зокрема, 2 липня Київський комітет РСДРП (б), відчуваючи необхідність окремого більшовицького центру для цілої України, створив Оргбюро у складі Георгія П'ятакова (голова), Володимира Затонського та Ісаака Крейсберга. Однак його фактично не визнали більшовики Харкова, Одеси, Катеринослава, Донбасу, які воліли підпорядковуватись безпосередньо петро­градському ЦК партії. І тому незалежно від інших організацій РСДРП (б) київські більшовики врешті-решт увійшли до Центральної Ради і навіть її Президії — Малої Ради.

Попри опір шовіністичних сил з Петрограда процес національного відродження охоплював все ширші маси України. У серпні 1917 р. 27 російських дивізій перейшли у табір українських визвольних сил. Зростали й сотні Вільного козацтва на Наддніпрянщині — громадські напіввійськові формування селянства, що виконували міліцейські, пожежні та просвітницькі функції. їх лідером, а відтак й отаманом став генерал Павло Скоропадський.

Список використаних джерел:


  1. Історія України, Курс лекцій. Книга 2 - К. «Либідь» 1991.- 464с. (115-129с.).

  2. Історія України, навч. посібник М.С.Пасічник Київ «Знання» 2005. - 375с. (434-450с.).

  3. Історія України, Ю.Зайцев – Львів: «Світ», 1996. – 488с. (218 – 223с.).

  4. Історія України, посібник, О.Д.Бойко, видання 2-ге доповнене Київ «Академвидав» 2004. – 665с. (321 – 330с.).

  5. Історія України, посібник, Київ «Академія», 2001. – 480с. (215 – 223с.).

  6. Історія України, В.В.Гузь, Київ «Академія», 2003. – 616с. (292 – 295с.).

  7. Історія України, Новий довідник, Київ Тов.«Казка», 2005. – 763с. (491 – 501с.).

nadoest.com

Лютнева революція

1.Російська революція 1917 року — історичний термін, яким окреслюють революційні події у Російській імперії 1917 року, що докорінно змінили державний лад у країні. Революція розпочалася у березні (лютому за старим стилем) і переросла у громадянську війну в 1918.

У радянській історіографії революцію 1917 року поділяли на два етапи: буржуазно-демократичну Лютневу революцію та Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію. На першому етапі була повалена монархія, на другому більшовики встановили Владу Рад. Період між двома революціями отримав назву Двовладдя.

Революція відбувалася в умовах участі Росії в Першій світовій війні й призвела до значних територіальних втрат, більшість яких, втім, була повернена під час громадянської війни.

Російська революція мала важливе значення для утвердження національно-визвольного руху в Україні. В результаті Лютневої революції була створена Центральна Рада, яка проголосила самостійність Української Народної Республіки в січні 1918.

Причини революції

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним,самодержавнимладом та потребами20 століття.Революція 1905—1907зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.

У Російській імперіїне бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті,буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке становило 80 % населення країни, бажало отримати землю, відібравши її упоміщиків.Робітникипрагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називаютьінтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не дуже бідні, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масоведезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки царМикола IIзалишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристомРаспутіним. Самого Растпутіна вбила29 грудня1916група російськихаристократів.

Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції

Голова Тимчасового комітету Державної Думи М. Родзянко

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

Перехід влади до Тимчасового уряду

В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.

Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.

Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд).

Лютнева революція дала поштовх активізації національно-визвольної боротьби народів імперії. В Україні 17 березня 1917 була створена Центральна Рада, яка очолила рух за самостійність.

Двовладдя

Після відречення царя на період до скликання Установчих зборів влада формально перейшла до Тимчасового уряду. Однак, фактично Тимчасовий уряд був слабким. Петроградська Рада тримала контроль над містом у свої руках. Встановилося двовладдя.

Тимчасовий уряд не зважився виконати вимогу демонстрантів про припинення війни. Було прийнято рішення виконувати зобов'язання перед союзниками, які взяв на себе царський уряд. Проте, ситуація в армії змінилася внаслідок демократизації - зменшення прав офіцерів, відміни смертної кари та утворення солдатських комітетів. За наказом Тимчасового уряду російські війська здійснили невдалий Червневий наступ.

В липні відбулися масові демонстрації проти Тимчасового уряду, які отримали назву липневих днів. Протести завершилися розстрілом демонстрантів, загинуло понад 700 людей. Уряд видав ордери на арешт провідних більшовиків. Лідер більшовиків, Ленін, однак, зумів перебратися у Фінляндію.

В кінці серпня генерал Корнілов спробував встановити в країні військову диктатуру, здійснивши похід на Петроград. Ці події отримали назву Корніловського заколоту.

Більшовики поступово збільшували своє представництво у Петроградській Раді. Володимир Ленін повернувся в Росію з еміграції в квітні 1917, й виголосив програму руху, яка отримала назву Квітневих тез. На виборах у Раду в серпні більшовики отримали 22 % голосів, а у вересні, після Корніловського заколоту, мали вже більшість. Лев Троцький став головою Ради.

studfiles.net

Російська революція (1917) - Gpedia, Your Encyclopedia

Російська революція 1917 року — історичний термін, яким окреслюють революційні події у Російській імперії 1917 року, що докорінно змінили державний лад у країні. Революція розпочалася у березні (лютому за старим стилем) і переросла у громадянську війну в 1918.

У радянській історіографії революцію 1917 року поділяли на два етапи: буржуазно-демократичну Лютневу революцію та Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію. На першому етапі була повалена монархія, на другому більшовики встановили Владу Рад. Період між двома революціями отримав назву Двовладдя.

Революція відбувалася в умовах участі Росії в Першій світовій війні й призвела до значних територіальних втрат, більшість яких, втім, була повернена під час громадянської війни.

Російська революція мала важливе значення для утвердження національно-визвольного руху в Україні. В результаті Лютневої революції була створена Центральна Рада, яка проголосила самостійність Української Народної Республіки в січні 1918.

Лютнева революція

Участь Росії у Першій світовій війні 1914–1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції

Голова Тимчасового комітету Державної Думи М. Родзянко

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яке обрало головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

Перехід влади до Тимчасового уряду

В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.

Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.

Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд).

Лютнева революція дала поштовх активізації національно-визвольної боротьби народів імперії. В Україні 17 березня 1917 була створена Центральна Рада, яка очолила рух за самостійність.

Двовладдя

Після відречення царя на період до скликання Установчих зборів влада формально перейшла до Тимчасового уряду. Однак, фактично Тимчасовий уряд був слабким. Петроградська Рада тримала контроль над містом у своїх руках. Встановилося двовладдя.

Тимчасовий уряд не зважився виконати вимогу демонстрантів про припинення війни. Було прийнято рішення виконувати зобов'язання перед союзниками, які взяв на себе царський уряд. Проте, ситуація в армії змінилася внаслідок демократизації — зменшення прав офіцерів, відміни смертної кари та утворення солдатських комітетів. За наказом Тимчасового уряду російські війська здійснили невдалий Червневий наступ.

В липні відбулися масові демонстрації проти Тимчасового уряду, які отримали назву липневих днів. Протести завершилися розстрілом демонстрантів, загинуло понад 700 людей. Уряд видав ордери на арешт провідних більшовиків. Лідер більшовиків, Ленін, однак, зумів перебратися у Фінляндію.

В кінці серпня генерал Корнілов спробував встановити в країні військову диктатуру, здійснивши похід на Петроград. Ці події отримали назву Корніловського заколоту.

Більшовики поступово збільшували своє представництво у Петроградській Раді. Володимир Ленін повернувся в Росію з еміграції в квітні 1917 р. (див. «Пломбований вагон»), й виголосив програму руху, яка отримала назву Квітневих тез. На виборах у Раду в серпні більшовики отримали 22 % голосів, а у вересні, після Корніловського заколоту, мали вже більшість. Лев Троцький став головою Ради.

Жовтневий переворот

Петроград

Троцький у жовтні 1917 року

До осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якому задавали більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці Л. Д. Троцький[1].

Фактично нічого не заважало Раді узяти владу в Петрограді в будь-який момент, але більшість лідерів більшовиків на це не наважувались.

Дискусія про можливість перевороту навіть вилилася на сторінки преси (стаття Зінов'єва і Каменєва в газеті Горького «Нове життя»). За захоплення влади стояв лише Ленін і невелика група його прибічників[2].

Роль гарнізону

Восени 1917 року військовий гарнізон Петрограду налічував близько 60 тис.[3]. Всі полки старої гвардії були відправлені на фронт на самому початку війни, і в 1917 гарнізон Петрограду складався із запасних, покликаних під час війни. Частини гарнізону не бажали вирушати на фронт і знаходилися під великим впливом більшовиків[3]. Саме гарнізон зіграв велику роль в лютневій революції і він же захистив Петроград від військ Корнілова в серпні 1917. Було очевидно, що доля перевороту також повністю залежатиме від поведінки гарнізону. В жовтні 1917 уряд вирішив відправити гарнізон на фронт і замінити його надійними частинами[3]. Ці плани викликали хвилювання в гарнізоні. Рада Петрограду також побоювалася відправлення гарнізону на фронт і для протидії цим планам створила структуру, пізніше названу Військово-революційним комітетом (ВРК). Розвиток протистояння Ради і уряду і привів до падіння Тимчасового уряду в кінці жовтня.

Хронологія перевороту
Ленін у гримі робітника, листопад 1917
  • 16 жовтня за пропозицією Троцького був створений Військово-революційний комітет Петроградської Ради (ВРК).
  • 21 жовтня на мітингу в Смольному[4] була прийнята резолюція про підтримку ВРК гарнізоном, після чого ВРК зажадав від командування військовим округом Петрограду підкорятися його наказам. У відповідь Тимчасовий уряд зажадав, щоб ВРК розпустився, обіцяючи у такому разі відмовитися від переслідувань.
  • Відбувається історичне закрите засідання вождів більшовиків, на яке Ленін прибуває таємно в гримі робітника. За пропозицією Леніна було вирішено виступити точно в день відкриття II з'їзду Рад — 25 жовтня, щоб поставити з'їзд перед фактом, що відбувся, не розкриваючи при цьому своїх планів заздалегідь.
  • 24 жовтня (у ніч на 25-е) загони матросів, прибулі з Кронштадта за наказом ВРК, займають телефонну станцію, телеграф і Державний банк[5]. Війська гарнізону залишилися в казармах. Незначний опір чинили лише загони юнкерів.
  • 25 жовтня (у ніч на 26-е) озброєні загони ВРК, не зустрічаючи опору охорони, пройшли в Зимовий палац і заарештували членів Тимчасового уряду[6]. Керенський утік до Гатчини за допомогою своїх прибічників.

Москва

Московський міський Голова В. В. Руднєв

З липня 1917 посаду московського міського голови займав есер В. В. Руднєв. Отримавши звістку про озброєне повстання в Петрограді, Руднєв скликав екстрене засідання міської Думи, де заявив, що Дума — єдина законна влада в Москві, і не стане підкорятися Радам. Для боротьби з більшовиками був створений Комітет суспільної безпеки на чолі з Руднєвим[7].

З 28 жовтня по 2 листопада в Москві йшли запеклі вуличні бої між Військово-революційним комітетом більшовиків і Комітетом Суспільної Безпеки міської Думи. На боці Комітету Безпеки виступили, в основному, юнкери військових училищ та офіцери, на боці більшовиків — частини московського гарнізону, загони озброєних робітників і прибулий з Петрограду загін матросів. 2 листопада було поміщено перемир'я — білі здалися. Комітет Суспільної Безпеки з договору скасовувався, Біла Гвардія роззброювалася і розпускалася, полонені з обох боків відпускалися, всяка стрілянина припинялася. Потім обидві сторони ховали своїх загиблих[8].

У поразці білих значну роль зіграла перевага червоних в артилерії. У тому числі, з Воробйових гір по Кремлю, де займав оборону загін юнкерів і офіцерів, вели вогонь гармати 7-го Українського важкого артилерійського дивізіону[9]

Тимчасовий уряд припинив своє існування 7 листопада 1917 після захоплення повсталими Зимового палацу під час Жовтневого перевороту, очолюваного більшовиками. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив радянську владу. З'їзд прийняв Декрет про мир, Декрет про землю, Декларацію прав народів Росії, Декрет про скасування смертної кари.

Наслідки для України

На відміну від Петрограду та Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської Думи, більшовики і Центральна Рада. Тимчасовий уряд, серед всіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися в заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради, та в яких переважали українці.

Окрім незначних епізодів, озброєних зіткнень не було — сторони обмежилися з'ясуванням своїх сил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні частини проти сил Тимчасового уряду. Після цього війська вірні Тимчасовому уряду капітулювали. В результаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради.

Аналізуючи політику більшовиків в період жовтневого перевороту, газета «Нова Рада» у статті «Хто з ними» від 10 листопада 1917 року писала: «Вони й зараз поводяться на Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються». Далі автор статті попереджає: «А що гірше всього, що можуть завтра заревти гармати по вулицях Києва і що тоді буде з серцем України — страшно подумати»[10]

9 листопада Рада опублікувала 3-й Універсал, що підводив підсумок подіям: Україна проголошувалася «Українською Народною Республікою» із збереженням федерального зв'язку з Росією. Крім того до Універсалу були включені декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

4(13) грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Совнаркому Радянської Росії оголосив Маніфест, у якому між іншим ішлося, що Совнарком РФ «визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою. Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, — писалося в Маніфесті, — визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно»[11].

У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд Рад, який пройшов з ініціативи комуністів, На з'їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 комуністів покинули з'їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів «робочих і крестіян» та «Союза спасєнія отєчєства» провели власний з'їзд Рад[12]. На цьому з'їзді, де було лише четверо українців, було принято резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти:

  • про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України;
  • про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації;
  • про те, що «Україна повинна становити федеративну частину Російської республіки»[13].

Такі «постанови» та «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України — УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Совнаркому Росії до Харкова вислано з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження так званого «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісар Володимир Антонов-Овсієнко[14].

Рада Народних Комісарів, на відміну від Тимчасового уряду, не визнала ні влади Центральної Ради, ні відділення України, перервала переговори з Радою й оголосила їй війну. Провідний керівник більшовиків Л. Д. Троцький так пояснив ці дії[15]:

На питанні про Раду слід зупинитися. Якщо воля українського народу така, що він хоче жити незалежною республікою, ми цю волю всіляко підтримаємо. Оскільки йде питання про самостійність, для нас це питання лише братського розмежування і добросусідської співпраці. Але Рада проводить політику буржуазії і йде проти Рад.
На цій дорозі вона зустріла згоду Каледіна. Не зважаючи на заборону Ставки, Рада завантажила дві козацькі дивізії і повернула їх Каледіну. А коли знадобилося направити наші війська проти південного заколоту, Рада заявила, що не пропустить їх через свою територію. Вона дозволила собі роззброїти нашу частину на своїй території. Це поведінка Ради абсолютно недопустима. Рада допомагає кадетам, які збираються під її послужливим захистом в Києві. Так міняється позиція.
Коли Терещенко і Церетелі зробили поступки, кадети встали на диби і заявляли про свій вихід з кабінету, а тепер обидва оплоти буржуазії дружно обнялися. Ми ні хвилини не вагалися в наших діях проти цього союзу. [] Ми оголосили революцію в небезпеці, двинули на них революційних червоноармійців і матросів, і щасливі для нас наслідки вже в наявності.

На вопросе о Раде следует остановиться. Если воля украинского народа такова, что он хочет жить независимой республикой, мы эту волю всемерно поддержим. Поскольку идет вопрос о самостоятельности, для нас это вопрос только братского размежевания и добрососедского сотрудничества. Но Рада проводит политику буржуазии и идет против Советов. На этом пути она встретила согласие Каледина. Несмотря на запрещение Ставки, Рада погрузила две казацкие дивизии и вернула их Каледину. А когда понадобилось направить наши войска против южного мятежа, Рада заявила, что не пропустит их через свою территорию. Она позволила себе разоружить нашу часть на своей территории. Это поведение Рады совершенно недопустимо. Рада помогает кадетам, которые собираются под ее услужливой защитой в Киеве. Так меняется позиция. Когда Терещенко и Церетели сделали уступки, кадеты встали на дыбы и заявляли о своем выходе из кабинета, а теперь оба оплота буржуазии дружно обнялись. Мы ни минуты не колебались в наших действиях против этого союза. [] Мы объявили революцию в опасности, двинули на них революционных красноармейцев и матросов, и счастливые для нас последствия уже налицо.

Розгін Установчих зборів

Ще після жовтневої революції, коли владу фактично захопили більшовики, було вирішено все-таки проводити вибори до Всеросійський Установчих Зборів, як це і було заплановано Тимчасовим урядом. З ідеєю Установчих зборів Тимчасовий уряд пов'язував сподівання на стабілізацію — в своїх інтересах — політичної обстановки, зміцнення своєї влади. Водночас, вказуючи на перспективу Установчих зборів, уряд О. Ф. Керенського всіляко зволікав з відповіддю про автономію України.

Для більшовиків це була спроба легалізувати свою владу проведенням Всеросійських установчих зборів. Однак, при виборах вони не отримали більшості. По Росії більшовики отримують 22 % голосів, в Україні — 10,5.

О 10 годині 5 січня 1918 року розпочинають роботу Установчі Збори. Першим питанням, на якому почався конфлікт було питання про те, хто ж відкриє збори? Однак незважаючи на конфліктність, роботу збори все-таки розпочали. Більшовики, які були в меншості, запропонували прийняти програмний документ «Декларація прав трудящих і експлуатованих». Отримавши відмову вони покидають залу засідань, давши вказівку охороні випускати усіх охочих, але назад вже нікого не пускати. Збори пропрацювали до самого ранку наступного дня, коли начальник охорони Железняков попросив: «Господа, расходитесь! Караул устал!». Цього ж дня, вже 6 січня 1918 року, більшовицький уряд оголосив про розпуск антинародних Всеросійських установчих зборів, які, по-суті, проіснували лише добу. До розпуску Зборів Росія ще мала альтернативу свого розвитку: або Ради, або нова Конституція, після ж розпуску вона зникає.

Початок громадянської війни

Ситуація в колишній Російської імперії у вересні 1918 року

Громадянська війна в Росії розпочалася майже одразу ж після Жовтневого перевороту походом Керенського-Краснова на Петроград і повстанням юнкерів. Вона продовжувалася до 1921, а подекуди до 1923, і завершилася консолідацією влади більшовиків майже на всій території колишньої Російської імперії, окрім Фінляндії, прибалтійських держав та Польщі, яким вдалося відстояти свою незалежність.

Значення

Російська революція 1917 року значним чином визначила хід історії 20 століття. Внаслідок революції утворився Союз Радянських Соціалістичних Республік — держава з тоталітарним режимом, що проголошувала своєю метою побудову комунізму. Виникло протистояння між капіталістичним та соціалістичним світом, яке продовжувалося більшу частину століття у вигляді ідеологічної, економічної та подекуди збройної боротьби.

Див. також

Примітки

  1. ↑ У дні «корніловського заколоту» Тимчасовий уряд роздав населенню сотні тисяч рушниць, що дозволило Раді Петрограду створити власні озброєні загони — так звану «червону гвардію».
  2. ↑ На початку липня Ленін був оголошений в розшук за спробу озброєного перевороту і ховався у Фінляндії
  3. а б в «Десять дней», ст. 64
  4. ↑ У будівлі Смільного інституту шляхетних дівчат розміщувалася штаб-квартира Ради Петрограду
  5. ↑ План дій був складений Антоновим-Овсєєнко
  6. ↑ А. Синегуб «Защита Зимнего Дворца», Архив русской революции, т.4, стр. 121
  7. ↑ Руднев Вадим Викторович (краткая биография)
  8. ↑ Октябрь 1917 в Москве
  9. ↑ Прочко И. С. Артиллерия в боях за Родину. — М.: Воениздат, 1957. гл.2
  10. ↑ Яринович А. Хто з ним // Нова рада. — 1917. — 10 листопада.
  11. ↑ В. І. Ленін, Твори, т. 26, с. 319—321
  12. ↑ Степан Семенюк. Чи повинні українці святкувати день Жовтневої революції
  13. ↑ «Известия Юга», 14.12.1917 р.
  14. ↑ «Известия Юга», 9.12.1917 року
  15. ↑ Л. Д. Троцкий Речь на заседании Петроградского совета об отношении к Учредительному собранию и партии к.-д.

Література

  • История СССР. (XIX — начало XX в.). Под ред. И. А. Федосова. — М, 1981. — С. 376.
  • Каутський К. Тероризм і комунізм. Причинки до історії революції / Пер. з нім. — Берлін—Київ, 1920. — 204 с.
  • Люксембурґ Р., Лукач Д. Про Російську революцію / Пер. з нім. — Київ: «Вперед», 2012. — 91 с.
  • Рабинович А. Большевики приходят к власти. Революция 1917 года в Петрограде / Пер. с англ. — Москва: «Прогресс», 1989. — 416 с.
  • Рабинович А. Большевики у власти. Первый год советской эпохи в Петрограде / Пер. с англ. — Москва: АИРО-XXI; «Новый хронограф», 2008. — 624 с.
  • Троцкий Л. Д. История русской революции. 2 тт. — Москва: «Терра—Terra», «Республика», 1997. — 464 с.; 216 с.
  • Троцький Л. Тероризм і комунізм. / Автор. пер. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 224 стор.
  • Zeman, Z. A. (ed.), Germany and Revolution in Russia 1915—1918. Documents from the Archives of the German Foreign Ministry, London: Oxford University Press, 1958.
  • Бабкін М. А. Духовенство Російської православної церкви і повалення монархії (початок XX ст. — кінець 1917 р.). М.:, Вид. Державної публічної історичної бібліотеки Росії. 2007. —532 с. (Рус.: Бабкин М. А. Духовенство Русской православной церкви и свержение монархии (начало XX в. — конец 1917 г.). Москва, Изд. Государственной публичной исторической библиотеки России. 2007.) (рос.) — ISBN 5-85209-176-6 (5-85209-176-5)
  • Російське духовенство і повалення монархії в 1917 році. (Матеріали та архівні документи з історії Російської православної церкви) / Упоряд., авт. передмови і коментарів М. А. Бабкін. М.: Вид. Індрік. 2008. Изд. 2-е виправлене і доповнене. —632 с.; іл. (Рус.: Российское духовенство и свержение монархии в 1917 году. (Материалы и архивные документы по истории Русской православной церкви) / Сост., авт. предисловия и комментариев М. А. Бабкин. Москва, Изд. Индрик. 2008. Изд. 2-е исправленное и дополненное.) (рос.) — ISBN 978-5-85759-444-5
  • Бабкін М. А. Святійший синод російської Православної церкви і повалення монархії // Вісник Санкт-Петербурзького університету. Історія. СПб., 2017. Т. 62. Вип. 3. С. 522—544. (2,0 п. л.) (рос.)
  • Babkin M. The Russian Orthodox Church Clergy and the Overthrow of the Monarchy: "Priesthood" vs. "Kingdom" // Social Sciences. Minneapolis, 2017. Vol. 48. № 4. Pp. 52–66. (англ.)

Посилання

www.gpedia.com

УРОК: "Російська революція 1917 року".

В наслідок буржуазної революції у Петрограді встановилося двовладдя. Тимчасовий уряд та Рада робочих і солдатських депутатів прагнули упродовж весни 1917 року поширити свій вплив на громадян Росії. Ситуація докорінним чином змінилася тоді, коли у Петроград у квітні 1917 року прибув лідер більшовиків В.І. Ленін. Ліворадикальний рух мав підтримку країн Четвертного союзу, що сприяло активізації більшовицької пропаганди серед населення Росії. 

Документ 1.

З телеграми статс-секретаря (міністра закордонних справ) Німеччини Р.Кюльмана в німецький штаб

(осінь 1919 р.)

«Нашим головним завданням було посилення та поглиблення націоналістичних і сепаратистських настроїв, а також надання всілякої допомоги революційним елементам… Без нашої постійної підтримки більшовицький рух ніколи не завоював би такої популярності в народі, як тепер».

Цит. за: Земан З., Шарлау В. Купець революції. –

Нью-Йорк, 1991. – С. 271-272.

 

Думки військового

«Посилаючи Леніна в Росію, наш уряд брав на себе особливу відповідальність. З військової точки зору це підприємство було виправдане, Росію потрібно було повалити».

генерал Людендорф, мемуари

 

Документ 2.

«Народний Комісар із закордонних справ (цілком таємно)

м. Петроград, 16 листопада 1917 р. Голові Ради Народних Комісарів.

Згідно резолюції, прийнятої на нараді народних комісарів, товаришами Леніним, Троцьким, Подвойським, Дибенко і Володарським, ми виробили наступне:

1. В архіві Міністерства Юстиції із справи про «зраду» товаришів Леніна, Зінов'єва, Козловського, Колонтай та інших вилучений наказ німецького імператорського банку за № 7433 від 2-го березня 1917 р. про видачу грошей товаришам Леніну, Зинов'єву, Каменєву, Троцькому, Суменсону, Козловському та іншим за пропаганду миру в Російській імперії».

Думки політика

«Німецькі військові зробили все для того, щоб скинути Керенського і поставити на його місце «щось інше». Це «інше» тепер у наявності і бажає укласти мир».

 Отто фон Чернін,

 австрійський міністр закордонних справ

цит. зі щоденника, 1918 р.

 

Думки політика

«Я вважаю, що, з нашої точки зору, варто підтримати екстремістів, бо саме це швидше за все призведе до певних результатів. З усією ймовірністю, місяця через три можна розраховувати на те, що дезінтеграція досягне стадії, коли ми зможемо зламати Росію військовою силою».

цит. з меморандуму Брокдорфа-Ранцау за

виданням  Соболев Г. Л.

«Русская революция и немецкое золото»

http://militera.lib.ru/research/sobolev_gl/04.html  

 

 Думки опозиційного російського політика

 «Як і Ви, я ставлюся скептично до ідеї, що без німців революція не сталася би. Але я не зовсім впевнений в тому, що без отримання дуже великих грошових коштів більшовицька партія придбала би так швидко таку величезну силу. Гроші не все, але зневажати гроші не можна; на них був побудований величезний апарат, величезна преса, яку іншим шляхом не можна було б так легко створити»

 Лист Абрамовича, меншовика 

Валентинову-Вольському

за виданням Фельштинского Ю., «Брестский мир»

 

Запитання

  • - Хто допоміг більшовицьким ліворадикальним лідерам повернутися в Росію?
  • - Яку мету переслідували німецькі та австро-угорські політична кола, підтримуючи фінансово більшовиків?
  • - Чому після перемоги більшовиків були знищені всі документи, які підтверджують фінансування їх руху країнами Четвертного союзу?

 

В.І. Ленін, лідер більшовиків, проголосив «квітневі тези», які визначали стратегічні завдання партії щодо подальших дій у всіх сферах життя Росії.

Тези стосувалися «перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську» з умовою передачі влади пролетаріату;

швидкого переходу від «буржуазного» до «пролетарського» етапу російської революції, як умови переходу до диктатури пролетаріату на засадах демократичного централізму; проголошення гасла «Ніякої підтримки Тимчасовому урядові!», заволодіння радами робітничих депутатів і проголошення гасла «Вся влада — Радам!»

 

 Запитання

  •       Чому В.І. Ленін вбачав необхідність громадянської війни?
  •       Яку основу державного управління він пропонував? Хто, на його думку, повинен був стати опорою майбутньої комуністичної держави?
  •       Чи бажав він мати коаліцію з іншими соціалістичними партіями? Чому?

«У липні 1917 року у зв’язку з поразкою на фронті червневого наступу російських військ, ініційованих Тимчасовим урядом, проти нього відбулися масові демонстрації. Протести завершилися розстрілом демонстрантів, загинуло понад 700 людей. Уряд видав ордери на арешт провідних більшовиків. В.І. Ленін зумів перебратися у Фінляндію. Наприкінці  серпня генерал Корнілов за підтримки та погодження Тимчасового уряду спробував встановити в країні військову диктатуру, здійснивши похід на Петроград. Але зазнав поразки, наштовхнувшись на опір консолідованих сил, організованих більшовиками. Після цього авторитет більшовиків починає зростати. А більшовики поступово збільшували своє представництво у Петроградській Раді. Як результат, на виборах у Раду в серпні більшовики отримали 22 % голосів, а у вересні, після Корніловського заколоту, мали вже більшість. Лев Троцький став головою Ради».

Запитання

  •       Чому відбувалися масові демонстрації у липні 1917 року?
  •       Чому Тимчасовий уряд видав ордери на арешт провідних більшовиків?
  •       Чому Тимчасовий уряд звернувся до генерала Корнілова для встановлення військової диктатури?
  •       Який був наслідок після поразки Корніловського заколоту?
  •       Чому авторитет більшовиків зріс після Корніловського заколоту?

 

Хронологія перевороту

«16 (29) жовтня більшовиками був створений Військово-революційний комітет Петроградської Ради (ВРК).

21 жовтня (3 листопада) засідання вождів більшовиків, де за пропозицією Леніна було вирішено виступити точно в день відкриття II з'їзду Рад — 25 жовтня (7 листопада), щоб поставити з'їзд перед фактом, що відбувся.

24 жовтня (6 листопада) (у ніч на 25-е) загони матросів, прибулі з Кронштадта за наказом ВРК, займають телефонну станцію, телеграф і Державний банк.

25 жовтня (7 листопада) (у ніч на 26-е) озброєні загони ВРК, зламавши опір охорони, пройшли в Зимовий палац і заарештували членів Тимчасового уряду. Керенський утік до Гатчини за допомогою своїх прибічників».

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%BE%D0%B2%D1%82%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82

naurok.com.ua

Російська революція (1917)


Російська революція 1917 року, Велика Російська Революція — поняття, яким окреслюють революційні події на землях історичної Великої Росії, колишньої Російській імперії 1917 року, що докорінно змінили державний лад у країні.

Революція розпочалася у березні (лютому за старим стилем) і переросла у громадянську війну в 1918.

У радянській історіографії революцію 1917 року поділяли на два етапи: буржуазно-демократичну Лютневу революцію та Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію. На першому етапі була повалена монархія, на другому більшовики встановили Владу Рад. Період між двома революціями отримав назву Двовладдя.

Революція відбувалася в умовах участі Росії в Першій світовій війні й призвела до значних територіальних втрат, більшість яких, втім, була повернена під час громадянської війни.

Невід'ємною частиною Російської Революції, Революції на землях історичної Росії може вважатись Українська Революція на землях історичної Київської Русі-України (Малої Росії). Революційні події в різних куточках колишньої імперії спонукали жителів українських (малоросійських) губерній піднімати і вирішувати питання, які їх найбільше турбували - національні, економічні, політичні, розбудовувати нові структури народовладдя і захищати здобутки Революції. В результаті Лютневої революції була створена Центральна Рада, яка проголосила самостійність Української Народної Республіки в січні 1918.

Зміст

  • 1 Причини революції
  • 2 Лютнева революція
    • 2.1 Початок революції
    • 2.2 Перехід влади до Тимчасового уряду
  • 3 Двовладдя
  • 4 Жовтневий переворот
    • 4.1 Петроград
      • 4.1.1 Роль гарнізону
      • 4.1.2 Хронологія перевороту
    • 4.2 Москва
    • 4.3 Наслідки для України
  • 5 Розгін Установчих зборів
  • 6 Початок громадянської війни
  • 7 Значення
  • 8 Див. також
  • 9 Примітки
  • 10 Література
  • 11 Посилання

Причини революції

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним, самодержавним ладом та потребами 20 століття. Революція 1905—1907 зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.

У Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке становило 80% населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не були бідними, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним. Самого Распутіна вбила 29 грудня 1916 група російських аристократів.

Лютнева революція

Докладніше у статті Лютнева революція 1917

Участь Росії у Першій світовій війні 1914–1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції

Голова Тимчасового комітету Державної Думи М. Родзянко

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

Перехід влади до Тимчасового уряду

В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.

Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.

Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд).

Лютнева революція дала поштовх активізації національно-визвольної боротьби народів імперії. В Україні 17 березня 1917 була створена Центральна Рада, яка очолила рух за самостійність.

Двовладдя

Після відречення царя на період до скликання Установчих зборів влада формально перейшла до Тимчасового уряду. Однак, фактично Тимчасовий уряд був слабким. Петроградська Рада тримала контроль над містом у свої руках. Встановилося двовладдя.

Тимчасовий уряд не зважився виконати вимогу демонстрантів про припинення війни. Було прийнято рішення виконувати зобов'язання перед союзниками, які взяв на себе царський уряд. Проте, ситуація в армії змінилася внаслідок демократизації — зменшення прав офіцерів, відміни смертної кари та утворення солдатських комітетів. За наказом Тимчасового уряду російські війська здійснили невдалий Червневий наступ.

В липні відбулися масові демонстрації проти Тимчасового уряду, які отримали назву липневих днів. Протести завершилися розстрілом демонстрантів, загинуло понад 700 людей. Уряд видав ордери на арешт провідних більшовиків. Лідер більшовиків, Ленін, однак, зумів перебратися у Фінляндію.

В кінці серпня генерал Корнілов спробував встановити в країні військову диктатуру, здійснивши похід на Петроград. Ці події отримали назву Корніловського заколоту.

Більшовики поступово збільшували своє представництво у Петроградській Раді. Володимир Ленін повернувся в Росію з еміграції в квітні 1917 р. (див. «Пломбований вагон»), й виголосив програму руху, яка отримала назву Квітневих тез. На виборах у Раду в серпні більшовики отримали 22% голосів, а у вересні, після Корніловського заколоту, мали вже більшість. Лев Троцький став головою Ради.

Жовтневий переворот

Докладніше у статті Жовтневий переворот 1917

Петроград

Троцький у жовтні 1917 року

До осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якому задавали більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці Л. Д. Троцький.

Фактично нічого не заважало Раді узяти владу в Петрограді в будь-який момент, але більшість лідерів більшовиків на це не наважувались.

Дискусія про можливість перевороту навіть вилилася на сторінки преси (стаття Зінов'єва і Каменєва в газеті Горького «Нове життя»). За захоплення влади стояв лише Ленін і невелика група його прибічників.

Роль гарнізону

Восени 1917 року військовий гарнізон Петрограду налічував близько 60 тис.. Всі полки старої гвардії були відправлені на фронт на самому початку війни, і в 1917 гарнізон Петрограду складався із запасних, покликаних під час війни. Частини гарнізону не бажали вирушати на фронт і знаходилися під великим впливом більшовиків. Саме гарнізон зіграв велику роль в лютневій революції і він же захистив Петроград від військ Корнілова в серпні 1917. Було очевидно, що доля перевороту також повністю залежатиме від поведінки гарнізону. В жовтні 1917 уряд вирішив відправити гарнізон на фронт і замінити його надійними частинами. Ці плани викликали хвилювання в гарнізоні. Рада Петрограду також побоювалася відправлення гарнізону на фронт і для протидії цим планам створила структуру, пізніше названу Військово-революційним комітетом (ВРК). Розвиток протистояння Ради і уряду і привів до падіння Тимчасового уряду в кінці жовтня.

Хронологія перевороту
Ленін у гримі робітника, листопад 1917
  • 16 жовтня за пропозицією Троцького був створений Військово-революційний комітет Петроградської Ради (ВРК).
  • 21 жовтня на мітингу в Смольному була прийнята резолюція про підтримку ВРК гарнізоном, після чого ВРК зажадав від командування військовим округом Петрограду підкорятися його наказам. У відповідь Тимчасовий уряд зажадав, щоб ВРК розпустився, обіцяючи у такому разі відмовитися від переслідувань.
  • Відбувається історичне закрите засідання вождів більшовиків, на яке Ленін прибуває таємно в гримі робітника. За пропозицією Леніна було вирішено виступити точно в день відкриття II з'їзду Рад — 25 жовтня, щоб поставити з'їзд перед фактом, що відбувся, не розкриваючи при цьому своїх планів заздалегідь.
  • 24 жовтня (у ніч на 25-е) загони матросів, прибулі з Кронштадта за наказом ВРК, займають телефонну станцію, телеграф і Державний банк. Війська гарнізону залишилися в казармах. Незначний опір чинили лише загони юнкерів.
  • 25 жовтня (у ніч на 26-е) озброєні загони ВРК, не зустрічаючи опору охорони, пройшли в Зимовий палац і заарештували членів Тимчасового уряду. Керенський утік до Гатчини за допомогою своїх прибічників.

Москва

Московський міський Голова В. В. Руднєв

З липня 1917 посаду московського міського голови займав есер В. В. Руднєв. Отримавши звістку про озброєне повстання в Петрограді, Руднєв скликав екстрене засідання міської Думи, де заявив, що Дума — єдина законна влада в Москві, і не стане підкорятися Радам. Для боротьби з більшовиками був створений Комітет суспільної безпеки на чолі з Руднєвим.

З 28 жовтня по 2 листопада в Москві йшли запеклі вуличні бої між Військово-революційним комітетом більшовиків і Комітетом Суспільної Безпеки міської Думи. На боці Комітету Безпеки виступили, в основному, юнкери військових училищ та офіцери, на боці більшовиків — частини московського гарнізону, загони озброєних робітників і прибулий з Петрограду загін матросів. 2 листопада було поміщено перемир'я — білі здалися. Комітет Суспільної Безпеки з договору скасовувався, Біла Гвардія роззброювалася і розпускалася, полонені з обох боків відпускалися, всяка стрілянина припинялася. Потім обидві сторони ховали своїх загиблих.

У поразці білих значну роль зіграла перевага червоних в артилерії. У тому числі, з Воробйових гір по Кремлю, де займав оборону загін юнкерів і офіцерів, вели вогонь гармати 7-го Українського важкого артилерійського дивізіону

Тимчасовий уряд припинив своє існування 7 листопада 1917 після захоплення повсталими Зимового палацу під час Жовтневого перевороту, очолюваного більшовиками. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив радянську владу. З'їзд прийняв Декрет про мир, Декрет про землю, Декларацію прав народів Росії, Декрет про скасування смертної кари.

Наслідки для України

На відміну від Петрограду та Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської Думи, більшовики і Центральна Рада. Тимчасовий уряд, серед всіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися в заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради, та в яких переважали українці.

Окрім незначних епізодів, озброєних зіткнень не було — сторони обмежилися з'ясуванням своїх сил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні частини проти сил Тимчасового уряду. Після цього війська вірні Тимчасовому уряду капітулювали. В результаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради.

Аналізуючи політику більшовиків в період жовтневого перевороту, газета «Нова Рада» у статті «Хто з ними» від 10 листопада 1917 року писала: «Вони й зараз поводяться на Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються». Далі автор статті попереджає: «А що гірше всього, що можуть завтра заревти гармати по вулицях Києва і що тоді буде з серцем України — страшно подумати»

9 листопада Рада опублікувала 3-й Універсал, що підводив підсумок подіям: Україна проголошувалася «Українською Народною Республікою» із збереженням федерального зв'язку з Росією. Крім того до Універсалу були включені декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

4(13) грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Совнаркому Совєтської Росії оголосив Маніфест, у якому між іншим ішлося, що Совнарком РФ «визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою. Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, — писалося в Маніфесті, — визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно».

У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд Рад, який пройшов з ініціативи комуністів, На з'їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 комуністів покинули з'їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів «робочих і крестіян» та «Союза спасєнія отєчєства» провели власний з'їзд Рад. На цьому з'їзді, де було лише четверо українців, було принято резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти:

  • про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України;
  • про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації;
  • про те, що «Україна повина становити федеративну частину Російської республіки».

Такі «постанови» та «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України — УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Совнаркому Росії до Харкова вислано з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження так званого «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісар Володимир Антонов-Овсієнко.

Рада Народних Комісарів, на відміну від Тимчасового уряду, не визнала ні влади Центральної Ради, ні відділення України, перервала переговори з Радою й оголосила їй війну. Провідний керівник більшовиків Л. Д. Троцький так пояснив ці дії:

На питанні про Раду слід зупинитися. Якщо воля українського народу така, що він хоче жити незалежною республікою, ми цю волю всіляко підтримаємо. Оскільки йде питання про самостійність, для нас це питання лише братського розмежування і добросусідської співпраці. Але Рада проводить політику буржуазії і йде проти Рад.
На цій дорозі вона зустріла згоду Каледіна. Не зважаючи на заборону Ставки, Рада завантажила дві козацькі дивізії і повернула їх Каледіну. А коли знадобилося направити наші війська проти південного заколоту, Рада заявила, що не пропустить їх через свою територію. Вона дозволила собі роззброїти нашу частину на своїй території. Це поведінка Ради абсолютно недопустима. Рада допомагає кадетам, які збираються під її послужливим захистом в Києві. Так міняється позиція.
Коли Терещенко і Церетелі зробили поступки, кадети встали на диби і заявляли про свій вихід з кабінету, а тепер обидва оплоти буржуазії дружно обнялися. Ми ні хвилини не вагалися в наших діях проти цього союзу. Ми оголосили революцію в небезпеці, двинули на них революційних червоноармійців і матросів, і щасливі для нас наслідки вже в наявності.

Оригінальний текст (рос.)

На вопросе о Раде следует остановиться. Если воля украинского народа такова, что он хочет жить независимой республикой, мы эту волю всемерно поддержим. Поскольку идет вопрос о самостоятельности, для нас это вопрос только братского размежевания и добрососедского сотрудничества. Но Рада проводит политику буржуазии и идет против Советов. На этом пути она встретила согласие Каледина. Несмотря на запрещение Ставки, Рада погрузила две казацкие дивизии и вернула их Каледину. А когда понадобилось направить наши войска против южного мятежа, Рада заявила, что не пропустит их через свою территорию. Она позволила себе разоружить нашу часть на своей территории. Это поведение Рады совершенно недопустимо. Рада помогает кадетам, которые собираются под ее услужливой защитой в Киеве. Так меняется позиция. Когда Терещенко и Церетели сделали уступки, кадеты встали на дыбы и заявляли о своем выходе из кабинета, а теперь оба оплота буржуазии дружно обнялись. Мы ни минуты не колебались в наших действиях против этого союза. Мы объявили революцию в опасности, двинули на них революционных красноармейцев и матросов, и счастливые для нас последствия уже налицо.

Розгін Установчих зборів

Докладніше у статті Всеросійські установчі збори

Ще після жовтневої революції, коли владу фактично захопили більшовики, було вирішено все-таки проводити вибори до Всеросійський Установчих Зборів, як це і було заплановано Тимчасовим урядом. З ідеєю Установчих зборів Тимчасовий уряд пов'язував сподівання на стабілізацію — в своїх інтересах — політичної обстановки, зміцнення своєї влади. Водночас, вказуючи на перспективу Установчих зборів, уряд О. Ф. Керенського всіляко зволікав з відповіддю про автономію України.

Для більшовиків це була спроба легалізувати свою владу проведенням Всеросійських установчих зборів. Однак, при виборах вони не отримали більшості. По Росії більшовики отримують 22% голосів, в Україні — 10,5.

О 10 годині 5 січня 1918 року розпочинають роботу Установчі Збори. Першим питанням, на якому почався конфлікт було питання про те, хто ж відкриє збори? Однак незважаючи на конфліктність, роботу збори все-таки розпочали. Більшовики, які були в меншості, запропонували прийняти програмний документ «Декларація прав трудящих і експлуатованих». Отримавши відмову вони покидають залу засідань, давши вказівку охороні випускати усіх охочих, але назад вже нікого не пускати. Збори пропрацювали до самого ранку наступного дня, коли начальник охорони Железняков попросив: «Господа, расходитесь! Караул устал!». Цього ж дня, вже 6 січня 1918 року, більшовицький уряд оголосив про розпуск антинародних Всеросійських установчих зборів, які, по-суті, проіснували лише добу. До розпуску Зборів Росія ще мала альтернативу свого розвитку: або Ради, або нова Конституція, після ж розпуску вона зникає.

Початок громадянської війни

Докладніше у статті Громадянська війна в Росії
Ситуація в колишній Російської імперії у вересні 1918 року

Громадянська війна в Росії розпочалася майже одразу ж після Жовтневого перевороту походом Керенського-Краснова на Петроград і повстанням юнкерів. Вона продовжувалася до 1921, а подекуди до 1923, і завершилася консолідацією влади більшовиків майже на всій території колишньої Російської імперії, окрім Фінляндії, прибалтійських держав та Польщі, яким вдалося відстояти свою незалежність.

Значення

Російська революція 1917 року значним чином визначила хід історії 20 століття. Внаслідок революції утворився Союз Радянських Соціалістичних Республік — держава з тоталітарним режимом, що проголошувала своєю метою побудову комунізму. Виникло протистояння між капіталістичним та соціалістичним світом, яке продовжувалося більшу частину століття у вигляді ідеологічної, економічної та подекуди збройної боротьби.

Див. також

  • Пломбований вагон
  • Лютнева революція
  • Жовтневий переворот 1917

Примітки

  1. ↑ У дні «корніловського заколоту» Тимчасовий уряд роздав населенню сотні тисяч рушниць, що дозволило Раді Петрограду створити власні озброєні загони — так звану «червону гвардію».
  2. ↑ На початку липня Ленін був оголошений в розшук за спробу озброєного перевороту і ховався у Фінляндії
  3. а б в «Десять дней», ст. 64
  4. ↑ У будівлі Смільного інституту шляхетних дівчат розміщувалася штаб-квартира Ради Петрограду
  5. ↑ План дій був складений Антоновим-Овсєєнко
  6. ↑ А. Синегуб «Защита Зимнего Дворца», Архив русской революции, т.4, стр. 121
  7. ↑ Руднев Вадим Викторович (краткая биография)
  8. ↑ Октябрь 1917 в Москве
  9. ↑ Прочко И. С. Артиллерия в боях за Родину. — М.: Воениздат, 1957. гл.2
  10. ↑ Яринович А. Хто з ним // Нова рада. — 1917. — 10 листопада.
  11. ↑ В. І. Ленін, Твори, т. 26, с. 319–321
  12. ↑ Степан Семенюк. Чи повинні українці святкувати день Жовтневої революції
  13. ↑ «Известия Юга», 14.12.1917 р.
  14. ↑ «Известия Юга», 9.12.1917 року
  15. ↑ Л. Д. Троцкий Речь на заседании Петроградского совета об отношении к Учредительному собранию и партии к.-д.

Література

  • История СССР. (XIX — начало XX в.). Под ред. И. А. Федосова. — М, 1981. — С. 376.
  • Каутський К. Тероризм і комунізм. Причинки до історії революції / Пер. з нім. — Берлін—Київ, 1920. — 204 с.
  • Люксембурґ Р., Лукач Д. Про Російську революцію / Пер. з нім. — Київ: «Вперед», 2012. — 91 с.
  • Рабинович А. Большевики приходят к власти. Революция 1917 года в Петрограде / Пер. с англ. — Москва: «Прогресс», 1989. — 416 с.
  • Рабинович А. Большевики у власти. Первый год советской эпохи в Петрограде / Пер. с англ. — Москва: АИРО-XXI; «Новый хронограф», 2008. — 624 с.
  • Троцкий Л. Д. История русской революции. 2 тт. — Москва: «Терра—Terra», «Республика», 1997. — 464 с.; 216 с.
  • Троцький Л. Тероризм і комунізм. / Автор. пер. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 224 стор.
  • Zeman, Z. A. (ed.), Germany and Revolution in Russia 1915–1918. Documents from the Archives of the German Foreign Ministry, London: Oxford University Press, 1958.

Посилання

  • Роза Люксембурґ. Про Російську революцію (1918)
  • Ґеорґ Лукач. Критичні міркування щодо брошури Рози Люксембурґ «Російська революція» (1922)
Перша світова війна
Військові плани: План Шліффена • План Австро-Угорщини • План Росії • План XVII
Попередні збройні конфлікти: Причини Першої світової війни • Перша Марокканська криза • Агадірська криза • Липнева криза • Колоніальний розподіл Африки • Анти-сербські заворушення в Сараєво • Сараєвське вбивство • Російсько-японська війна • Італійсько-турецька війна • Захоплення Марокко Францією
Учасники Першої світової війни:
Антанта:

Російська імперія/ республіка
Франція • (Французька колоніальна імперія: • Алжир • Туніс • В'єтнам)
Британська імперія • (Велика Британія: • Австралія • Канада • Індія • Нова Зеландія • Ньюфаундленд • Південна Родезія • ПАС)

Італія • Бельгія • Румунія • Королівство Чорногорія • Греція • Королівство Сербія • Португалія • США • Китай • Японія • Вірменія • Бразилія • Сіам
Центральні держави:

Німеччина • (Камерун • Тоголенд • Східна Африка • Південно-Західна Африка)
 Австро-Угорщина
Османська імперія
Болгарія
Союзники блоку центральних держав:
Україна • Всевелике Військо Донське • Королівство Польща • Литовська Республіка/Королівство Литва • Герцогство Курляндське і Семігальське

• Об'єднане Балтійське герцогство • Фінляндська Республіка/Королівство Фінляндія • Республіка Горців Кавказу • Держава дервішів • Джебель-Шаммар • Азербайджанська Демократична Республіка
Нейтральні країни: Люксембург • Швейцарія • Швеція
Театри воєнних дій:
Європейський: Балканський • Румунська кампанія • Західна Європа • Східна Європа • Італія
Близькосхідний: Дарданельська операція • Синайсько-Палестинська кампанія • Кавказький • Месопотамська кампанія • Перська кампанія • Південна Аравія
Африканський: Південно-Західна Африка • Тоголенд • Камерун • Східна Африка • Північна Африка
Азійсько-Тихоокеанський: Циндао • Німецьке Самоа
Війна на морі: Атлантика • Середземне море • Балтика • Чорне море • Дарданелли • Східна Азія • Коронель • Фолкленди • Ютландія
Хронологія:

1914:
Прикордонна битва • 1-а битва на Марні • Сербський фронт • Битва біля Цери • Східно-Прусська операція • Галицька битва • Варшавсько-Івангородська операція • Біг до моря • Битва під Танненбергом • 1-а Мазурська битва • Лодзька битва • Битва біля Колубаре • Великий відступ на Заході • Сарикамишський бій • 1-а битва біля Іпра

1915:
1-а битва при Артуа • Карпати • Перемишльська фортеця • Августівська операція • 2-а битва біля Іпра • 2-а битва при Артуа • Битви біля Ізонцо • Великий відступ на Сході • Друга шампанська битва • 3-я битва при Артуа • Косовська операція • Облога Ель-Куту • Салонікський фронт • Віленська операція • Горлицький прорив

1916:
Брусиловський прорив • Барановичська операція • Битва на Соммі • Битва біля Асіаго • Нарочанська операція • Верденська битва • Ерзурумський бій • Битва біля Романі • Монастирська операція • Битва в Трансільванії

1917:
П'ята Галицька битва • Битва при Капоретто • Битва біля Аррасу • Битва біля Пашендейле • Битва за Багдад • Битва біля Мерешешті • Перша битва біля Гази • Південнопалестинський наступ • Битва біля Камбре • Наступ Нівеля • Операція «Альбіон»

1918:
Операція «Фаустшлаг» • Кримська операція • Битва за Баку • Весняний наступ • 2-а битва на Марні • Битва біля Алеппо • Битва біля Вітторіо-Венето • Мез-Аргоннська операція • Третій Трансйорданський наступ • Битва біля Мегіддо • Стоденний наступ • Великопольське повстання • Війна за незалежність Естонії • Вардарський наступ • 5-а битва біля Іпра • Битва при Імбросі
Пов'язані конфлікти: Українська революція • Радянсько-українська війна • Польсько-українська війна • Війна за незалежність Литви • Польсько-литовська війна • Рух за незалежність Ірландії • Арабське повстання • Лівійський рух опору • Перша Балканська війна • Друга Балканська війна • Бурське повстання • Зайянська війна • Мексиканська революція • Великоднє повстання • Антибританське повстання в Іраку • Туарегське повстання • Російська революція • Лютнева революція • Жовтнева революція • Листопадова революція • Громадянська війна у Росії • Іноземна військова інтервенція в Росії • Громадянська війна у Фінляндії • Громадянська війна в Ірландії • Сомалілендська кампанія • Кампанія Сенуссі • Дарфурська експедиція • Польсько-радянська війна • Радянсько-грузинська війна • Війна за незалежність Ірландії • Греко-турецька війна • Війна за незалежність Туреччини • Вірмено-азербайджанська війна • Вірмено-грузинська війна • Франко-сирійська війна • Чехословацько-угорська війна • Румунська інтервенція в Угорщину • Латвійська війна за незалежність • Третя англо-афганська війна • Єгипетська революція • Вірмено-турецька війна • Вльорська війна
Спеціальні теми:
Військове мистецтво: Авіація • Артилерія • Кіннота • Конвої • Тайнопис • Технології • Стратегічні бомбардування • Отруйні гази • Залізниці • Позиційна війна • Тотальна війна • Пломбований вагон
Особистості: Учасники
Злочини проти
мирного населення:
Талергоф • Геноцид вірмен • Геноцид ассирійців • Геноцид понтійських греків
Угоди та договори: Військові угоди • Угода Сайкса — Піко • Угода Сен-Жан-де-Мор'єнн • Угода Венізелос-Тіттоні • Версальський договір • Нейїський мирний договір • Лондонська угода • Лозаннський мирний договір • Паризька мирна конференція • Тріанонський договір • Дамаскський протокол • Севрський мирний договір • Мудросське перемир'я • Комп'єнське перемир'я • Перемир'я з Вілла-Джусті • Сен-Жерменський мирний договір • Французько-вірменська угода • Капітуляція Німеччини • Берестейський мир
Додаткова інформація: Роль жінок • Мистецтво • Іспанський грип • Ветерани • Різдвяне перемир'я • Статистика • Економічна історія
Наслідки Першої світової війни: Розпад Австро-Угорської імперії • Розпад Османської імперії • Розпад Російської імперії • Меморіали • 14 пунктів Вільсона • Ліга Націй • Втрачене покоління
Портал:Перша світова війна

  Перша світова війна   Історія   Росія

Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Російська революція (1917) Інформацію Про




Російська революція (1917) Коментарі

Російська революція (1917)
Російська революція (1917)
Російська революція (1917) Ви переглядаєте суб єкт.

Російська революція (1917) що, Російська революція (1917) хто, Російська революція (1917) опис

There are excerpts from wikipedia on this article and video

www.turkaramamotoru.com

Отправить ответ

avatar
  Подписаться  
Уведомление о