Турецька назва константинополя після падіння візантії в 1453 році: Яка турецька назва константинополя після падіння візантійської імперії в 1453 році?

Содержание

29 травня 1453 року турецька армія захопила Константинополь

В цей день 1453 року Константинополь пав перед натиском турків-османів. Дана подія стала остаточним завершенням існування Візантії та значно звузила межі християнського впливу у світі.

В Середньовіччі Візантія залишалася однією з найбільших християнських держав, проте починаючи з ХІ століття турки-османи, що прийшли зі Сходу, почали захоплювати спочатку Близькосхідні території, а потім Анатолію та західні території Візантії. Остання тривалий час переживала внутрішню кризу; перелік військових поразок перед османським наступом не лише спричинив загибель цієї держави, але й утворення найбільшої ісламської імперії, що частково включала територію Європи.

Хоча взяття Константинополя і стало доленосною подією для всього християнського світу, проте османська загроза нависла над Середземномор’ям задовго до цього. Станом на 1453 рік турки завоювали майже всю колишню територію Візантії окрім частини острівних та європейських земель включно з Константинополем.

Захоплення столиці колись могутньої православної держави розпочалося з облоги 6 квітня 1453 року. Час від часу відбувалися незначні сутички, але в перші тижні облоги значних зрушень не було. Пізніше на допомогу візантійцям прибули венеціанці, генуезці та греки, які постачали в місто продовольство і зброю. Католицькі союзники брали участь в багатьох морських боях проти турків. На початку травня рейди турецьких військ на Константинополь почастішали й загарбникам вдалося пробити стіни міста в кількох місцях. 28 травня розпочався остаточний штурм, на який турецький султан Мехмед ІІ кинув усі сили. Варто зазначити, що чимало слов’ян, угорців, німців та італійців воювали на боці османів в рядах башибузуків (нерегулярних військ), більшість з яких загинули при штурмі стін. Всі, хто міг тримати в руках зброю, захищали місто до останнього і навіть імператор Костянтин пішов в контратаку, проте загинув у бою. 29 травня місто було захоплене і Візантійська імперія припинила своє існування. На її місці постала Османська імперія, що спричинило пошук європейцями нових торговельних шляхів в Азію, а відтак XV століття стало добою Великих географічних відкриттів.

Також слід згадати, що в той самий час на іншому кінці Європи іспанці успішно проводили Реконкісту і через це на Заході мусульманський вплив постійно зменшувався.

До початку ХХ століття Османська імперія становила постійну загрозу як Балканам і Східній Європі, так і західноєвропейським державам. Чого тільки варта османська облога Відня в 1529 році, коли туркам вдалося захопити мало не чверть Європи.

Протягом багатьох століть європейці оборонялися від натиску турків-османів, усвідомлюючи цивілізаційну небезпеку для всього християнського світу. Хоча Османської імперії вже майже 100 років, як немає, проте в ХХІ столітті небезпека ніде не поділася. Сьогодні Європа знову стоїть перед загрозою ісламізації та втрати цивілізаційної єдності, але тепер експансія проходить не шляхом прямого завоювання, але через масштабні міграційні процеси та деградацію національної свідомості європейців. Сьогодні ще є час зупинити цивілізаційну загибель Заходу, але для цього необхідна критична маса людей, які будуть твердо стояти на справжніх європейських християнських цінностях та не боятися відстоювати їх навіть коли це стане небезпечно.

Сподобався матеріал?

Поділіться цiєю інформацією в соціальних мережах

Місце Константинополя в російсько-турецьких відносинах

Після падіння Візантії в 1453 році султанська Туреччина заволоділа всім Балканським півостровом, Малою Азією, Північною Аравією, досягла Африки, підкоривши Єгипет, Тріполітанію, Туніс і Алжир. В руках Османської імперії опинилися протоки Босфор і Дарданелли, Чорне і Середземне моря, традиційні торгівельні шляхи поміж Європою та Азією, що нанесло відчутний удар європейській торгівлі. Європейські держави були вимушені налагоджувати нові торгівельні зв’язки, змінювати сфери своєї загарбницької політики, але вони не відмовилися від спроб повернення вигідних торгівельних шляхів. Уже в XVI – XVII століттях з’являлися чисельні проекти вигнання османів з Європи. Проте султанська Туреччина, в свою чергу, сама прагнула збільшувати свою територію за рахунок нових завоювань. Лише із послабленням Османської імперії в середині XVIII-го століття, найбільш розвинуті європейські держави – Англія і Франція, а згодом і Австрія, почали здійснювати експансію в цю країну. В той же час почали формуватися загальні політичні доктрини стосовно Османської імперії, що згодом стали офіційними політичними програмами. Так зародилися міжнародні протиріччя, що увійшли в історію під умовною назвою „Східне питання”[179, с. 3].

Падіння Візантії призвело до того, що мільйони вірних Православного Сходу потрапили під гніт мусульманських завойовників. Дуже тяжкий удар з боку магометанського султанського уряду прийняв на себе Константинопольський Патріархат. Було знищено безліч християнських святинь, духовенства та вірних. Проте, державні інтереси змусили завойовників відступити від засад Корану, який проголошував боротьбу з невірними, і надати християнському населенню певні церковні і громадянські права. Щоб узгодити свої державні плани із законами ісламу, султан організував управління християнського населення через самих християн. Він дозволив обрати нового патріарха і надав йому права глави всього християнського населення імперії, у справах не лише церковних, але і цивільних (адміністративних та судових)[190, с. 15]. Таке становище патріархів досить посилило їхнє церковно-адміністративне значення в Османській імперії.

Єдиною незалежною православною державою, після падіння Візантійської імперії, по суті залишалося Московське Царство, яке набирало сили, завойовуючи сусідні землі, і все більше спрямовувало свій погляд в сторону Константинополя. Звичайно, до Москви та України, в свою чергу тягнулися християни Сходу і Східні Церкви з надіями отримати допомогу. Такий стан речей призвів до проникнення у свідомість московської еліти месіанських ідей, які оформилися з часом в теорію „Третього Риму”. Тому, коли у XVIII столітті Росія стала великою і відносно могутньою імперією та почала утверджувати свою присутність в Європі, її політичні прагнення теж спрямувалися на Схід. Однак, якщо для могутніх європейських держав „східне питання” полягало у захопленні торгових і військово-стратегічних шляхів, то для Російської імперії східна проблема зосереджувалася перш за все у містично-релігійних планах – відновлення останньої православної імперії. В зв’язку з цим, головною метою східної політики Російської імперії стало здобуття права покровительства над православним населенням Османської імперії. В 1774 році, згідно Кючук-Кайнарджийської мирної угоди між Туреччиною та Росією, остання здобула таке право, а Порта зобов’язалася „охороняти віру християнську і Церкву”[130, с. 747]. Ця обставина закріпила положення російської політики на Сході і дала можливість Росії повноправно діяти в напрямку вигідного для неї розв’язання східної проблеми. Протягом XVIII і XIX століть, зовнішня політика російського уряду і Святійшого Синоду полягала в наданні допомоги Східним Церквам і виражалася не лише в матеріальній підтримці східних патріарших кафедр, але і в сприянні у справі підняття освітнього рівня серед місцевого населення і кліру та покращення різних сторін церковного життя[160, с. 60]. Безперечно, особливе місце в зовнішній політиці російського уряду та Св. Синоду належало Константинополю. Починаючи із середини XIX-го століття, Росія, в силу зовнішніх обставин, не могла ставити різких вимог до уряду Туреччини, ані відкрито поширювати свій вплив в Стамбулі та на всьому Близькому Сході. Тому, політика Св. Синоду, щодо Константинопольського Патріархату, як зрештою і інших Східних патріарших кафедр, полягала в наданні їм посильної матеріальної допомоги та намаганні, через дипломатичну місію, при мудрих порадах митрополита Московського Філарета (Дроздова), зберегти status quo устрою Вселенського Патріархату та його положення по відношенню до турецької влади. В кінці XIX-го століття, при більш сприятливих зовнішньополітичних умовах, Росія, в особі обер-прокурора, досить результативно впливала на патріархів Великої Церкви. Вона, з одного боку, надавала Патріархії фінансову і матеріальну допомогу, чим викликала її прихильність до поширення російського впливу на Близькому Сході, а з другого боку – підтримувала церковно-визвольні змагання балканських народів, чим зумовлювала обмеження грецького впливу в цих регіонах.

Як уже згадувалося, із середини XIX-го століття на вирішення всіх зовнішньополітичних питань російського уряду істотно впливала думка митрополита Московського Філарета (Дроздова). Під його впливом і при його безпосередній участі, на протязі 50-60-х років XIX-го століття, вирішувалися всі найважливіші питання і проблеми, що виникали в Східних Патріархатах. Найбільшу увагу російський уряд приділяв в цей період Константинопольському Патріархату[160, с. 60]. Пов’язане було це з тим, що на основі султанського указу 1856 року було сплановано цілий ряд реформ в управлінні і устрої Константинопольської Патріархії. За їх допомогою, турецький уряд намагався (під виглядом „покращення благоустрою всіх підданих султана”) послабити становище Константинопольських патріархів і посилити власний вплив в управлінні Великою Церквою. Російські дипломати вважали, що цей указ безпосередньо спрямовувався на послаблення політичного та церковного впливу Росії на Сході[13, арк. 2]. Деякі із намічених реформ (влаштування при Патріархії постійної Ради у складі 7 духовних і 21 світських осіб, новий порядок обрання патріарха і єпархіальних архієреїв, зміни у складі Синоду, призначення духовенству платні з державної казни) порушували древні права Вселенської Патріархії і загрожували їй в майбутньому великими бідами. Для Росії ж існувала небезпека повної втрати будь-якого контролю і впливу на життя Патріархії. Російський уряд не міг в цей час діяти відкрито, через ряд обмежень, які він зобов’язався дотримуватися після поразки в Кримській війні, тому він використовував суто церковні засоби впливу на хід подій в Константинопольській Церкві і отримання вигідних для себе рішень. Дуже важливими тут були поради митрополита Філарета (Дроздова). Святитель, в своїх порадах, стояв на суто канонічних позиціях і керувався принципом церковного благоустрою. Наприклад, щодо кількості членів Церковної Ради при Вселенському патріарху, митрополит Філарет зауважував: „В Раді передбачається 7 членів духовних і 20 світських, а це вже не пропорційно і погано для церковних справ…це переворот, коли не лише молодші архієреї, а ще більше миряни стають законодавцями для Патріарха і Синоду. І хоча Патріарх знаходиться в цьому зібранні: однак, йому тут рівний кожен із…мирян…” [13, арк. 6]. Щодо намагань турецького уряду впровадити платню духовенству із державної казни (за рахунок нових податків на християнське населення Туреччини!), святитель писав: „Якщо в Туреччині військо інколи довго не отримує цілком заслуженої платні, то чи більше будуть піклуватися про християнське духовенство, котрому ревні магометани готові від щирого серця побажати голодної смерті? А під час мізерного і непевного жалування, чи перестануть вимагати подарунків і хабарів, котрі і тепер розоряють православне духовенство. ..Справа в тому, що Апостольським правилам не суперечить призначення духовенству платні від уряду, як це здійснюється в Росії; а супротивне правилам взяття в світське розпорядження церковних маєтків, як це хочуть зробити в Туреччині…” [13, арк. 33].

Протягом 1858 – 1860 років Церковно-народне зібрання склало нові правила, що стосувалися обрання і низложення патріарха, єпархіальних архієреїв; складу Синоду Константинопольської Церкви; влаштування постійної змішаної Ради при патріарху і т. п. Нововведення турецького уряду дійсно знищили весь традиційний церковний устрій Вселенського Патріархату і посіяли розбрат між мирянами і духовенством. Це ще більше послаблювало Церкву та узалежнювало грецьку ієрархію від султанського уряду. Святитель Філарет (Дроздов) в 1860 році справедливо зауважував, що акти Зібрання необхідно було б переглянути ще раз, тому що багато важливих положень документу були дуже далекими від „правил церковних і загрожували шкодою для Церкви” [15, арк. 1]. Всі зауваження Московського митрополита, стосовно недоліків, прийнятих Церковно-народним зібранням, були викладені в зверненні до Вселенського патріарха. В ньому зокрема висловлювалася радість з приводу того, що Зібрання взяло до уваги скарги болгарського населення. Форма викладу документу була дуже дипломатичною і обережною. Це було пов’язане із тим, що Російська Церква знаходилася „на віддалі від справ” і офіційної інформації не отримувала[52, арк. 5]. Таке положення Константинопольської Патріархії ще більше змушувало грецьких ієрархів звертатися за допомогою до Росії, а остання мала можливість посилювати свій вплив в близькосхідному регіоні та на Балканах. В 1867 році митрополит Філарет, в одному з листів, звертав увагу обер-прокурора на велику матеріальну убогість Вселенської патріархії і просив по мірі можливості надавати їй допомогу. Для більш зручного способу зносин із Константинопольською Церквою, митрополит рекомендував встановити особливу посаду повіреного з духовних справ в Константинополі від Російської Церкви. Що характерно, в своїх зауваженнях стосовно справ Вселенської Патріархії, московський святитель чітко відрізняв „Церкву Російську і Синод Російський” від „політичних діячів російського уряду”[20, арк. 4]. Наприкінці ж століття, Св. Синод був лише формальним вищим органом влади в Російській Церкві, а реальна влада була зосереджена в руках обер-прокурора та інших світських чиновників, які вирішували за допомогою Церкви політичні прагнення імперії.

В 1860 – 1870-х роках султан Абдул-Азиз проголосив істотні реформи в Османській імперії, які мали б покращити становище підвладних Порті християн. Навіть у склад Державної Ради увійшло кілька християн. В 1869 був обнародуваний статут загальної освіти в імперії, який урівнював права представників всіх віросповідань, а в 1875 році – султанський фірман, що гарантував одноманітність податків для всіх підданих султана. Проте, ці законодавчі акти не покращили становище християн. Наприклад, новий шкільний закон торкнувся православного населення в найменшій мірі, спонукаючи їх відкривати власні школи[166, с. 49]. Православні школи були в набагато гіршому стані, аніж протестантські і католицькі навчальні закладами. В Стамбулі ще у 1844 році, при монастирі Успіня Божої Матері на о. Халці було відкрите Богословське училище. Що цікаво, митрополит Філарет (Дроздов) в 1867 році переглянув статут училища і вніс істотні виправлення, котрі залишалися дієвими і в XX столітті [160, с. 60]. Халкинське Богословське училище готувало вищих і нижчих кліриків Греко-Східної Церкви і користувалося „найкращою славою на Сході” [108, с. 289], але декотрі студенти, по закінченні його, йшли на навчання до протестантських закладів. В зв’язку з цим, російські дипломати зверталися до Синоду, з проханням спростити умови вступу до Російських Академій закордонних православних студентів, зобов’язавши їх повертатися назад до Константинополя [21, арк. 72]. Як повідомлялося в одному з листів до обер-прокурора 1857 року, в Халкінському училищі переважаюче значення мали французька та східні мови, викладачі греки „вперто пропагували етерію громадянської єдності, мова головна для них зброя…”. Уроки слов’янської мови викладав випускник Московської Духовної Академії, отець Анфим, але вивчали слов’янську мову лише чотири студенти, двоє з котрих були таємними болгарами (тому що вступити до закладу можна було лише за рекомендацією архієрея). У Фанарі діяло болгарське училище, яке було у жалюгідному стані. Головне місце серед предметів займала в училищі новоболгарська мова (македонського діалекту) Зважаючи на такий стан православних навчальних закладів, в Константинополі дуже прогресувала католицька пропаганда. Діяло кілька римо-католицьких училищ, куди безперешкодно приймалися діти всіх національностей і віросповідань. За матеріальним рівнем католицькі навчальні заклади стояли набагато вище, аніж православні. Як підкреслювали очевидці, вчителі католицьких училищ ставилися до учнів по приятельські. Порівняно з ними, стан православних навчальних закладів був незадовільним [21, арк. 79]. Таке положення православних навчальних закладів Константинополя, як слов’янських, так і грецьких, змушувало Вселенську Патріархію звертатися за матеріальною допомогою до Св. Синоду, а російському уряду давало можливість без перешкод, з боку патріархів, поширювати свій вплив в православній столиці. Сприятливі церковно-політичні умови дозволили Св. Синоду відкрити в Царгороді при посольстві храм та лікарню, а згодом і російську школу. Наприкінці XIX-го століття, російський вплив в Константинополі був дуже відчутним. До певної міри, цьому сприяв великий авторитет серед Константинопольського духовенства священика російської посольської церкви прот. Олександра Смирнопуло. Він ревно виконував свої обов’язки пастиря і служив інтересам Православ’я, однак, в силу відомих причин, був провідником політичних прагнень імперії. Отець Олександр прибув до Константинополя в 1890 році, обійнявши посаду священика при лікарніній церкві. За короткий час він встиг, разом із П.Мансуровим, створити маленьке благодійне товариство для допомоги хворим робітникам, „які не могли відразу взятися за роботу, або ж її відразу не знаходили, а декотрі під час хвороби залишали без засобів для існування свої сім’ї…” [102, арк. 2]. Як писав о. Олександр в березні 1891 року, „в перші місяці участь в товаристві брало лише 7 чоловік, проте зараз кожного місяця товариство отримує 60 рублів щомісяця. Членами-жертводавцями товариства були майже всі службовці посольства і консульства, блаженнійший Никодим і charges d’affaires Сербії та Чорногорії”[102, арк. 2]. В 1892 році, при сприянні російського консульства, в Константинополі офіційно було відкрите перше російське двохкласне училище. В тому ж році, було посилено штат педагогів, котрий уже складався із двох учителів Закону Божого, двох учителів російської мови, одного – грецької мови та одного вчителя співу. Обер-прокурор Синоду К.Побєдоносцев навіть подарував для школи кілька примірників власного підручника з історії Церкви[85, арк. 1]. Також отець Олександр Смирнопуло в 1894 році написав для учнів російської школи в Царгороді підручник Закону Божого. В Росії підручник піддали критиці, через те, що Біблійна історія в ньому була викладена у формі діалогу. Отець Олександр, в одному з листів, справедливо відстоював саме такий метод викладу Священної історії, тому що підручник призначався виключно для греків, „які ледве знають три десятки російських слів”. Тому, форма діалогу використовувалася автором як метод зацікавлення і полегшення для учнів вивчення російської мови, на зразок аналогічних англійських та швейцарських підручників, а також виданих Патріархією[86, арк. 2]. В 1895 році отець Олександр писав до обер-прокурора, що храм при лікарні став „справжнім собором всіх слов’янських навчальних закладів Константинополя”[57, арк. 1]. В одному з листів, того ж року, автор описав свої відвідини Болгарської богословської семінарії. При спілкуванні студенти-болгари „розуміли кожне російське слово”, адже всі підручники з богословських предметів були російськими, а інші перекладені з російської на болгарську мову. Із викладачів (всіх їх було чотирнадцять), четверо були випускниками Російських Духовних Академій, а троє – студентами семінарій. На завершення візиту високого гостя студенти заспівали йому „Херувимську пісню” композитора Д.Бортнянського і „Діва днесь” древньоболгарського розспіву[70, арк. 2].

З листів протоієрея Олександра Смирнопуло видно, що Константинопольські патріархи, зокрема патріархи Неофіт VIII (1891 – 1894) та Анфим VII (1895 – 1897), дуже прихильно ставилися до Росії. Наприклад, патріарх Неофіт часто відвідував отця Олександра в його резиденції. Останній характеризував його як людину добру і чесну, надзвичайно прихильну до Росії[57, арк. 1]. Слід підкреслити, що і сам російський священик був високоморальним і відданим своїй справі пастирем і користувався великим авторитетом серед грецького духовенства. Хоч, судячи з його листів, не мав достатньої матеріальної підтримки з Росії і жив дуже скромно, більше покладаючись, в своїй діяльності, на щирий патріотизм і власний ентузіазм[103, арк.1]. Щодо патріарха Анфима VII, то він, при спілкуванні з російським священиком, висловлював думки про більшу єдність всіх Автокефальних Церков, щоб спільно протистояти пропаганді інославного Заходу. В одній із таких розмов з о. Олександром він висловився, що „Велика Церква Константинопольська особливо високо цінить свій зв’язок із Великою Всеросійською Церквою”. При цій же розмові патріарх пообіцяв зробити перший крок в даному напрямку, приславши делегацію від Великої Церкви до Москви на церемонію Коронації російського імператора[57, арк. 2]. Слід однак зауважити, що прихильність патріархів до Росії проявлялася до тих пір, поки російська політика не зачіпала традиційних прав Вселенських патріархів[34, арк. 32]. Побоювання патріархів мали під собою реальну основу, адже Константинопольська Патріархія в кінці XIX-го століття обіймала 117 єпархій – 1 архієпіскопію, 78 митрополій, 14 самостійних єпіскопій і 2 екзархії[234, с. 9]. В самому Константинополі православна громада нараховувала близько 250 тисяч чоловік[171, с. 134]. Напередодні першої світової війни загальна кількість членів Константинопольського Патріархату складала близько 7 мільйонів чоловік[234, с. 9]. Окрім того, багато грецьких архієреїв були ревними (хоч і таємними) прихильники ідей панеллінізму, та й самі патріархи стояли на сторожі імперських мрій – підкорення всіх народів, під своїм церковно-політичним проводом. Як і російські панславісти, вони розглядали окремі народності як одне ціле на чолі з „етнархом” – Вселенським Константинопольським патріархом[254, с. 37]. Досить різкі антиросійські настрої ширилися із Грецького Королівства, хоч формально представники цієї держави та Елладської Церкви були прихильниками Росії[200, с. 74]. В Константинополі виходив грецький часопис „Неологос”, який отримував фінансову допомогу від уряду Грецького Королівства і часто відкрито виступав проти лояльних дій, щодо Росії і балканських народів, Вселенських патріархів та заходів російського уряду[66, арк. 1]. Наприклад, в 1892 році уряд Греції, через шпальти „Неологоса” звинувачував патріарха Неофіта в „байдужості щодо інтересів Греції”. Приводом до такого звинувачення стало те, що патріарх Неофіт VIII не відстоював „свої права і привілеї в Македонії”, поступаючись ними на користь сербів. Виступи грецької преси проти патріарха Неофіта змусили російського посла вжити заходів щодо припинення „поривань грецької ворожої преси в Константинополі” [66, арк.2]. Слід зауважити, що досить жвавими, в середовищі константинопольських греків, були ідеї відродження Візантійської імперії. Про це свідчить „Промеморія Візантійської партії”, що наприкінці XIX століття потрапила до архіву Св. Синоду. Цей документ являв собою своєрідну політичну програму відродження „Нео-Візантії”. Партія проголошувала, що Візантія зможе оновити своє власне минуле, лише „запозичивши нове від тої країни, яка продовжила візантійську державність – Росії. Створивши одну політичну і культурну групу, Російська та Східна імперії стануть центром кристалізації і інших православних народів”[16, арк.6]. Політична програма Візантійської партії була прийнятною як для Росії, так і для європейських держав. По відношенню до Росії, програма партії пропонувала замінити мусульманську владу в Османській імперії християнською, зберігши адміністративно-територіальні межі імперії. Турецький султан-халіф повинен зректися світської влади (султанату), а зберегти лише духовну (халіфат). Адміністративна влада в імперії передавалася Всеросійському імператору, особисто, чи спільно із главами інших європейських держав. Згодом, влада в новій імперії мала б перейти до імператорській династії Палеологів, яку в даний період представляла принцеса Євгенія. Між новою Візантійською імперією та Росією буде укладено вічний і нерозривний союз. Росія повинна гарантувати Візантії територіальну цілісність і повну незалежність, а остання зобов’язувалася, в разі нападу на європейську частину Російської імперії і Закавказзя, надавати військову допомогу, віддавши всі свої військово-морські сили, на час війни, в повне розпорядження російського імператора[16, арк. 8]. Цей союз надав би Росії можливість повністю заволодіти Близьким Сходом, протоками Босфор і Дарданелли, а це в свою чергу дало б можливість скликати Вселенський Собор для вирішення на ньому всіх внутрішніх питань Православної Церкви; Окрім того, Нео-Візантійська імперія допомогла б об’єднати всі Балканські держави в одну групу на чолі з Росією[16, арк.. 10]. Для держав Європи створення Візантійської імперії гарантувало б припинення мусульманського володарювання над християнським населенням, відкриття нового ринку та припинення „жаху завоювання Сходу Росією”[16, арк. 12].

Наприкінці XIX-го століття, у стосунках обер-прокурора та Константинопольських патріархів з’явився ще один цікавий момент, пов’язаний із становищем в Росії старообрядців. Жорстка політика царського уряду змусила представників старообрядницької Церкви шукати зближення з Константинопольською патріархією, в справі набуття канонічного єпископату. Рух щодо набуття старообрядцями (поповцями) канонічно висвяченої ієрархії не припинявся протягом XVIII – XIX століть. В зв’язку із такими тенденціями, відомим стало старообрядницьке поселення на Буковині (в межах володінь Австрійської імперії) – Біла Криниця. Тут, в 1844 році, з дозволу австрійського імператора, засновано монастир старообрядців, який при відкритті отримав і певні привілеї. Зокрема – до монастиря мали право приїздити ієрархи із-за кордону (за виключенням Росії) [232, с.133]. Цей привілей дозволив старообрядцям Білої Криниці активно діяти у напрямку набуття канонічно поставленого єпископа. В 1846 році їхні спроби завершилися успіхом. Білокриницьким першоієрархом погодися стати колишній Боснійський митрополит Амвросій. Він був звільнений з єпархії, через „інтриги австрійського уряду і через безпідставні скарги Боснійського валі” і проживав в Константинополі, чекаючи на іншу кафедру. Погодившись стати митрополитом „всіх древньоправославних християн”, Амвросій хіротонізував митрополита Кирила, а згодом – архієпископа Славського Аркадія. Так виникла старообрядницька білокриницька ієрархія [255, с.15]. Старообрядці, в середині XIX-го століття, займали вагоме місце серед нижчих прошарків суспільства і навіть серед промисловців Росії, однак розглядалися урядом як ворожий державі стан[232, с. 133]. В 1847 році Св. Синод звернувся до Вселенського патріарха Анфима V з вимогою відлучити Амвросія, в разі його подальшого перебування в Білій Криниці. Однак, Амвросій не залишив білокриницького монастиря і, на вимогу російського уряду, був засланий в м. Циллі, де і помер[255, с. 16]. Імператор Олександр III, на прохання професора МДА М.Суботіна, ревного противника розколу, заборонив поповцям звершувати богослужіння. Цей крок оживив тенденції серед старообрядців щодо визнання білокриницької ієрархії. В 90-х роках, представники білокриницьких старообрядців кілька разів відвідували Константинопольських патріархів. Вони намагалися добитися відміни постанов Синоду Великої Церкви 1875, 1882 і 1883 років, згідно яких митрополит Амвросій визнавався „самовідлученим”, за те що без дозволу патріарха залишив Константинополь і самовільно, і до того ж одноосібно, звершив посвячення єпископа[44, арк. 1]. Уряд Росії дуже уважно стежив за діями старообрядців і намагався перешкодити здійсненню їх планів, тому що ця справа носила для Росії політичний характер. В 1892 році посол Нелідов повідомляв обер-прокурору, що „розкольники”, при черговій зустрічі з патріархом, робили спроби взнати де похований митрополит Амвросій. Вони визнають його святим і мають намір перенести його мощі до Білої Криниці. „Наскільки відомо, – писав посол, – Амвросій похований в Трієсті і австрійці безсумнівно його їм віддадуть, для того щоб викликати смути серед православних, особливо в Росії”[43, арк. 3]. Як відомо, старообрядці, які проживали в Австрії не відчували утисків з боку грецької і румунської ієрархії, а навпаки знаходили у них захист перед світською владою [255, с. 166]. Тому, загроза здобуття старообрядцями єпископату була для російського уряду цілком реальною (враховуючи й те, що серед російського суспільства було багато противників жорсткої, по відношенню до старообрядців, урядової політики) [72, арк. 2]. Ця обставина змушувала російського посла в Константинополі Нелідова в 1892 році констатувати: „ …ми самі потребуємо підтримки Східного Православ’я, хоча б з огляду на наші адміністративні цілі, та заради приборкання розколу”[42, арк. 2].

Отже, розглянувши деякі аспекти російсько-турецьких відносин в кінці XIX-го століття, можна помітити, що Константинополь займав у них вагоме місце. Російський уряд намагався посилити свій вплив у місті, прихиляючи на свою сторону Константинопольських патріархів та впливових членів Синоду. Однак, в 50-х роках XIX-го століття заходи Росії в цьому напрямку були дуже обережними і спрямовувалися на те, щоб допомогти Константинопольській Патріархії зберегти свій традиційний устрій та зміцнити положення патріарха. Вагому допомогу в реалізації цих планів надавав митрополит Московський Філарет (Дроздов). При ньому, до речі, Святійший Синод виносив самостійні постанови щодо Східних Патріархатів і діяв цілком незалежно від політики світських російських дипломатів. Проте, під час обер-прокурорства К.Побєдоносцева, Синод повністю перетворився на інструмент втілення зовнішньополітичних прагнень імперії. Наприкінці століття російський вплив в Константинополі був досить великий. Це було пов’язане з політичним і економічним послабленням Османської імперії та вигідними для Росії змінами політичної ситуації в Європі. Необхідно однак зауважити, що церковно-політична вага Росії в Константинополі не була такою сильною, як наприклад на Балканах чи деяких регіонах Близького Сходу. Обережність грецької ієрархії щодо політичних кроків Росії і ревне відстоювання патріархами своїх адміністративних і канонічних прав, втручання європейських держав та досить жвавий рух, серед грецької інтелігенції, до відродження Візантійської імперії, – не дозволяли Росії в повній мірі реалізовувати свої імперські прагнення.

Когда Константинополь стал Стамбулом?

Когда вы покупаете по ссылкам на нашем сайте, мы можем получать партнерскую комиссию. Вот как это работает.

Голубая мечеть в Стамбуле. Город был захвачен османами в 1453 году, но когда его название изменилось с Константинополя? (Изображение предоставлено: Никада через Getty Images)

Стамбул — редкое место. Это единственный город, расположенный между Европой и Ближним Востоком; Турецкий мегаполис — одновременно азиатский и европейский город. Эта география помогает объяснить, почему он когда-то был столицей Восточной Римской империи, также известной как 9-й век.0005 г. Византийская империя г., когда город назывался Константинополем, а потом почему он стал опорой власти османских султанов, чье влияние простиралось на Африку и арабский мир.

Но когда именно Константинополь сменил название на Стамбул?

Ответ, как ни странно, не в том, что бывший римский город был захвачен османскими войсками в 1453 году. Варианты слова «Константинополь» продолжали использоваться тюркоязычными завоевателями еще долгое время после того, как они взяли город под свой контроль. «Это факт, что османы называли Стамбул «Константинийе» среди прочего в тысячах своих официальных документов», — сказал Кристоф Херцог, заведующий кафедрой тюркологии Бамбергского университета в Германии.

Связанный: Почему пал Рим?

У города уже было много названий, прежде чем он стал называться Константинополем. Впервые он был известен как Базантион (также пишется как Византион) греками, основавшими его в 657 г. до н.э., что позже превратилось в латинское название Византий. Его также называли Новым Римом и Августа Антонина в честь сына римского императора, не говоря уже о таких прозвищах, как « Королева Городов » или просто «Город». Затем римский император Константин Великий, который известен как первый римский император, принявший христианство, около 330 года назвал город Константинополем в честь себя. Это имя прижилось до тех пор, пока не появились османы.

Османы официально не изменили название Константинополя, когда они захватили власть в 15 веке, но это завоевание ознаменовало сейсмические изменения в геополитике, поскольку центр тяжести Константинополя сместился на восток и прочь от Европы.

«Я думаю, что стратегическое и символическое значение Стамбула было признано уже тогда, о чем свидетельствует тот факт, что он превратился в новую столицу Османской империи», — сказал Герцог Live Science. Люди в других частях империи начали использовать слово «Стамполин», что означает «в город» на турецком языке (адаптировано от греческой фразы «в город» или «9».0005 eis tan polin «), чтобы в просторечии описать новую резиденцию османской имперской власти. Постепенно Стамбул стал использоваться все чаще, но официальное название осталось Константинополь. , и таким образом Стамбул в конечном итоге превратился в Стамбул.23, согласно Britannica . Вскоре после этого, в 1930 году, турецкая почтовая служба решила, что необходимы некоторые разъяснения, и решила сделать Стамбул официальным названием города

Другие учреждения вскоре последовали их примеру. В том же году Государственный департамент США и правительства других стран мира начали использовать Стамбул в своих официальных сообщениях .

Итак, трудно сказать точно, когда Константинополь стал Стамбулом, потому что к тому времени, когда он стал официальным, люди уже веками использовали Стамбул и его варианты. Невозможно установить дату, когда произошел переход в народной речи, потому что язык развивается очень постепенно.

Следы легендарной истории Стамбула со многими именами живы и сегодня в культурном облике города, сказал Херцог. «Как столица империи, охватывающей три континента на протяжении веков, там проживало множество групп людей».

Первоначально опубликовано на Live Science.

Будьте в курсе последних научных новостей, подписавшись на нашу рассылку Essentials.

Свяжитесь со мной, чтобы сообщить о новостях и предложениях от других брендов Future. Получайте электронные письма от нас от имени наших надежных партнеров или спонсоров.

Бенджамин — независимый научный журналист с почти десятилетним стажем из Австралии. Его работы публиковались в журналах Live Science, Scientific American, Discover Magazine, Associated Press, USA Today, Wired, Engadget, Chemical & Engineering News и других. Бенджамин имеет степень бакалавра биологии Имперского колледжа в Лондоне и степень магистра научной журналистики Нью-Йоркского университета, а также сертификат продвинутого уровня в области науки, здравоохранения и освещения окружающей среды.

1
Следы возрастом 300 000 лет показывают, что вымершие люди отправились на семейную прогулку на берегу озера среди гигантских слонов и носорогов
2
Почему насекомых привлекает искусственное освещение?
3
Прекрасно сохранившийся скелет возрастом 7000 лет, обнаруженный во время реконструкции в Польше
5
Телескоп Джеймса Уэбба обнаружил свидетельство наличия звезд-монстров размером с 10 000 солнц, скрывающихся на заре времен

1
900 04 Редкая и смертоносная кобра-альбинос заползла в дом во время сильного ливня
2
Носорогоподобные «громовые звери» в мгновение ока стали огромными после того, как динозавры вымерли лед
4
Ученые утверждают, что давно вымерший тасманийский тигр все еще жив и бродит по пустыне
5
Какой самый смертоносный паук в мире?

Откуда взялось название Стамбула?

АНАТОЛИЯ ОТЧЕТ

Июнь 2022

На протяжении всей истории Стамбулу давали разные названия. Меняющиеся в разные периоды истории названия: Византион, Августа Антонина, Нова Рома, Константинополь, Константинийе и нынешний Стамбул. Османы использовали название Стамбул со звуком «и», который использовался как изменение в произношении имен «Истинпол», «Эстанбол», «Истинболин», «Стинболи» и «Ситанпул», использовавшихся в Римский период. Позже они назвали его Исламбол, что означает центр Халифата. Со временем его переходом на турецкий язык стал Стамбул.

Byzantion — первое известное название Стамбула. В 667 г. до н.э. дорийские греческие поселенцы из города-государства Мегара в Древней Греции основали колонию в сегодняшнем Стамбуле, и новая колония названа в честь их царя Визы или Византы. В некоторых источниках он также упоминается как Византия. Византия — это латинизированная версия города, данная римлянами, когда они завоевали его в I веке нашей эры. Августа Антонина — краткое название города, названного римским императором Септимием Севером в честь его сына Антония.

Когда римский император Константин I был объявлен столицей Римской империи в 330 году нашей эры, он назвал город Нова Рома, что в переводе с латыни означает «Новый Рим». Со смертью императора Константина I в 337 году нашей эры название города было изменено на Константинополь, что в его честь означает «город Константина». Константинополь оставался официальным названием города на всей территории Восточной Римской (Византийской) империи. Но Константинополь местные жители называли не иначе как (Полис), что в переводе с греческого означает «город». После завоевания города султаном Мехмедом Завоевателем в 1453 году город был объявлен четвертой столицей Османской империи, а Константинополь еще долгое время продолжал использоваться. После образования Турецкой Республики 29 г.Октябрь 1923 года, иностранцы продолжали использовать название Константинополь вместо Стамбула еще 7 лет.

Константинийе — арабская форма Константинополя. Это самое известное и наиболее часто используемое имя в исламском мире. Константинополь, что в переводе с греческого означает «город Константина», по-арабски означает «место Константина». Однако в некоторые периоды османские власти использовали такие имена, как Дерсаадет (араб. «Ворота счастья»), Даралие (араб. «Юдже Капы»), Баб-и Али (араб. «Юдже Капы») и Пайитахт (перс. : «Нога трона» или «Капитал»).

Историческое развитие Стамбула и его названия

Стамбул имеет 300 000-летнюю историю поселений, столичную историю около 3000 лет и столичную историю 1600 лет. На протяжении столетия он был единоличным правителем региона в его широкой географии от реки Дунай на западе до Персидской империи на востоке. Первые следы человеческой культуры были обнаружены при раскопках пещеры Яримбургаз, расположенной на берегу озера Кючюкчекмедже. Считается, что в этот период вокруг озера жили люди эпохи неолита и энеолита.

Жители Мегары приняты в качестве первых значительных поселенцев. Стамбул был основан как древнегреческий город-государство под названием Византия в этот период. Вскоре оно усилилось. Он был захвачен Римской империей. Учреждения нынешнего Стамбула были заложены в седьмом веке до нашей эры. Город «Византия» был основан жителями Мегары в 667 г. до н.э. Проявляя на протяжении длительного времени структуру города-государства, Византия стала доминирующей державой во всем древнегреческом регионе благодаря экономическому развитию благодаря своему стратегическому положению.

В этот период Стамбул станет Византией, латинизированной и станет одним из важных городов Римской империи как Византия, его название изменится, и он станет столицей Римской империи как Константинополь. Византия перешла в руки Римской империи в 196 г. до н.э. Особенно в период правления императора Веспасиана его имя на латыни Византия. В 196 г. он был наказан и сильно поврежден римским императором Септимием Севером за заключение соглашения с персидским императором Пескеннием; город полностью перестроен. Он был объявлен столицей Римской империи Константином I в 330 г.

История столицы Стамбула началась за 65 лет до разделения Римской империи на Восток и Запад. Византия была сделана столицей Римской империи как «Нова Рома» (Новый Рим) по просьбе императора Константина Великого в 330 году, а название города было изменено с Византии на Константинополь после смерти императора. Константинополь, сменивший Рим своим вторжением и крахом, становится столицей Восточной Римской империи, государства-правопреемника Римской империи, которая разделилась на две части в 39 г.5. В этот период Стамбул станет столицей Византийской империи как Константинополь.

Константинополь стал столицей государства в 395 году, которое сначала было создано как Восточная Римская империя, а затем стало Византийской империей после распада Западной Римской империи. Константинополь также является самым ярким и богатым городом мира в раннем средневековье. Константинополь, который был оккупирован латинянами между 1204-1261 годами, стал частью Латинской империи. Он был столицей Византийской империи до 1453 года после латинского правления. Стамбул станет столицей великой мировой империи в период Османской империи и будет доминировать над землями, охватывающими три континента, более 400 лет.

После завоевания города Фатихом Султаном Мехмедом 29 мая 1453 года начинается столичный период Османской империи. Город, который мусульмане называли Константинийе, греки называли «Э Стин Полис» (от столицы / города). Османы также использовали это название и сделали его формой Стамбула. Русские называли город Чариград (царский город), а на Балканах его имя было Стамбул. 29 октября 1923 года, когда столицей Турецкой Республики была объявлена Анкара, Стамбул лишился своего столичного имущества. В 1930 г. название Константинополь было полностью упразднено, и его официальное название стало Стамбулом.

Откуда взялось название Стамбул

Стамбул, чья история насчитывает 8500 лет благодаря руинам, найденным в Йеникапы, и который является «единственным городом, который был столицей 3 империй в мире», был назван разными именами на протяжении всей своей истории. После завоевания Османской империей города, который в течение 1004 лет назывался «Византий», а в течение 1116 лет — «Константинополь», она не вступала в дискуссию о том, как будет его называть. Название города, который в османский период также назывался «Константинийе», «Стэнполис», «Дерсаадет», «Аситане», «Дарюльхилафе» и «Макарри Салтанат», было принято как «Стамбул» после провозглашения Республика.

Город, история которого восходит к 8500 лет назад с руинами, найденными в Йеникапы, основал колонию дорийских греческих поселенцев из Мегары в Древней Греции в 667 г. до н.э. и назвал новую колонию «Византион» в честь своего царя Визы. . В тот момент, когда город был объявлен столицей Римской империи в 330 году, он назывался «Нова Рома», что на латыни означает «Новый Рим», однако это название не получило широкого распространения. После смерти императора Константина I в 337 году название города было изменено на «Константинополь», что в его честь означает «город Константина». Константинополь оставался официальным названием города на всей территории Византийской империи.

После того, как Османская империя завоевала город под названием «Византий» на 1004 года и «Константинополь» на 1116 лет, она не вступала в борьбу за имя. Эксперты заявили, что после завоевания Стамбула османами было много имен, некоторые официальные имена использовались очень мало, а некоторые были приняты публикой. Подчеркивая, что османские султаны никогда не зацикливались на этом имени, отметили эксперты. Есть одно исключение. Султан Мустафа III особенно использует Исламбол, что означает город ислама. Известно, что наиболее употребляемым в османский период именем было «Константинийе», которое было переведено на арабский язык Константинополя.

Происхождение слова «Стамбул»

Когда упоминается город, на ум приходит Стамбул в стенах. На мой взгляд, более важно, откуда взялось название Стамбула, чем где он находится. В то время никогда не называли места за пределами участка внутри городской стены Стамбулом. Это самая запутанная и распространенная ошибка прямо сейчас. Он отделяет Эйюп от Стамбула, когда упоминается противоположный берег, на ум приходит Галата, а не Кадыкёй. Что касается перехода, то есть линия от Каракёя до Галаты и от Галаты до Куледиби. Таксима больше нет, а есть Ускюдар. Кроме того, есть Адалар и поселки на Босфоре, которые используются сезонно. Так что Босфор не считается Стамбулом. Когда говорят «Я поеду в Стамбул», это означает и разделяет стены.

Эксперты заявили, что Османское государство использовало названия «Дарюльхилафе», что означает центр халифата, и «Султанат Макарри», что означает центр султаната, и «Это очень удобно. Османская империя не участвует в этой борьбе напрямую, она определяет город исходя из его функции. Кто бы что ни говорил, будь то Константинополь или нет, что бы они ни говорили, это Дарулхилафе. Это Макар-и Салтанат. Это свидетельствует о терпимости Османской империи и уверенности в себе во всех этих дискуссиях.

Эксперты заявили, что ведутся споры о начале названия Стамбул с буквы «I» или «i» и что Стамбул имеет два разных написания. Стамбул, который пишется с буквой «I», чаще используется в турецком Стамбуле. Подчеркнув, что они не акцентируют внимание на том, какое слово является правдой, лингвисты заявили: «Я считаю, что идея сохранить историческое место города должным образом, сохранить его внешний вид и историческую особенность и по крайней мере быть центром определенной части города. мир важнее.

Утверждая, что название Стамбул, которое официально использовалось после Республики, происходит от греческого языка и использовалось в прошлом, специалисты утверждают, что происхождение Стамбула представляет собой смесь слов «стан», означающих «в город». и «полиция» означает «город». Эксперты сказали: «Почему они сказали Стэнполис? Потому что люди, которые приезжали сюда, по дороге спрашивали город: «Как мы можем пройти в город? Вот почему название города осталось «Стэнполис» и со временем трансформировалось в Стамбул». Специалисты отмечают, что у города было множество названий, например, Константинийе, Дерсаадет в Османской империи, часть использования названия Стамбул с республикой.

Старые названия Стамбула

Я также включил имена, данные Стамбулу на протяжении всей истории, в связи с дискуссиями о названии Стамбула, которое время от времени оспаривалось историками и было вынесено на повестку дня. в дипломатических отношениях.

Византия

Нова Рома

Когда город был объявлен столицей Римской империи в 330 году, он назывался «Нова Рома», что на латыни означает «Новый Рим», однако это название не получило широкого распространения. .

Константинополь

Со смертью императора Константина I название города было изменено на «Константинополь», что в его честь означает «город Константина». Константинополь был официальным названием Стамбула на всей территории Византийской империи.

Станполи

Древнегреческое слово is ten polin означает (идти) к городу, и некоторые из древних экспертов предложили его в качестве этимологического источника названия Стамбул.

Darülhilafe

В официальной переписке Османской империи слово «Darülhilafe» использовалось для обозначения центра халифата.

Султанат Макари

Слово, означающее центр правления.

Dersaadet

Это одно из старых названий Стамбула, означающее «проход радости».

Аситане

Дело в том, что это слово происходит от турецких слов Астана и Балык. Согласно этому тезису: Слово Стамбул состоит из двух слов на чистом турецком языке. Оно образовано от слов «Астана» (или «Аситане» на османском турецком языке) и «Рыба». Слова Астана или Аситане происходят от дотюркского слова АСКАН или АСКАН, что означает принадлежность к небу, красивое место или правление, ханство. Слово АСТАНАБАЛ более цепляющее и легкое для произношения в результате слов и идиом, используемых доминирующими элементами, пытающимися произноситься захваченными и тюркизированными компонентами, и слово искажается.

Стамбул

Стамбул, который в разных языках и цивилизациях называют по-разному, стал настоящим названием этого исторически и культурно очень богатого населенного пункта. В нем есть следы из прошлого, из греческой и латинской культур, а также это полное турецкое слово.

Исламские названия

Название Стамбул на самом деле происходит от слова «исламбол», то есть «много мусульман». Турецкие ученые использовали слово «ислам бол» на конвертах писем и в своих работах вплоть до последних дней существования Османской империи. «Исламбол» написано на монетах, отчеканенных во времена султана Ахмеда Третьего, а также на некоторых монетах и на всех монетах до периода султана Селима III. Стамбул имеет разные названия, кроме «Исламбол». «Султаншехир», «Бельден-ют-Тайибе», «Дергах-и Селатин», «Дерсеадет», «Аситан», «Дар-уль-Ислам», «Дар-уль-Хилафе», «Дар-ус-Сеад», Его называли такими именами, как «Аситане-и Девлет», «Пай-и Тахт-и Салтанат», «Азиз Стамбул», и одно или несколько из них также использовались вместе. До османов он был известен как «Византион», «Деутра-Рома», «Рома Неа», «Константинополь», «Булин», «Астанбулин» и «Истимбули». До османского завоевания его имя среди мусульман было «Константинополь». Эвлия Челеби рассказывает, что Стамбул был основан за 1600 лет до прихода Пророка в мир сыном Дауда, Хазратом Сулейманом.

Споры о названии Стамбула

Уже почти столетие ведутся споры о происхождении Стамбула, названия турецкого города. Было ли название «Исламбол» использовалось для этого города, где проживало большое количество немусульманского населения до Республики и периода обмена и который на протяжении веков был столицей православной веры? С каких это пор он используется? Исламбол превратился в «Стамбул» в овертайме? Или происхождение названия Стамбул еще старше, чем создание Османской империи?

Наконец, в речи президента Реджепа Тайипа Эрдогана на выборах 23 июня говорилось: «Это Стамбул, также известный как Исламбол. Это не Константинополь, но есть желающие увидеть это место таким. У нас есть 22 дня против тех, кому нужно это увидеть». Это объявление действительно попало на фронт. Хотя первоначальная форма слова «Исламбол», которая должна быть «ислам обильный, полный ислама» или «исламбул», «найти ислам», связана с религией ислама, эксперты утверждают, что это не происхождение слова, а более позднее народное происхождение.

Отмечается, что это происхождение было широко распространено в течение определенного периода и что слово «исламбол» можно было увидеть на османских монетах со времен Ахмеда Третьего до Селима Третьего (1708-1807). Еще одно утверждение, не получившее должного одобрения историков, состоит в том, что выражение «Станбол» — это длинное и неприятное название Константинополя, которое по практическим соображениям искажено в народном языке. В своей работе «Эссе об этимологии слова Стамбул» Берберян объясняет это утверждение причинами турецкой фонетики и гармонии.

Кроме того, Берберян поясняет, что в армянских произведениях можно встретить похожие, но разные примеры, и ссылается на слова Истинбол и «Стамбол», которые упоминаются в элегии Битлисли Аракела о завоевании Стамбула в 15 веке. Также было отмечено, что Симеон, польский путешественник, живший в 17 веке, в своих произведениях произносил название города как «Истинбол». В мире много топонимов, происходящих из народного языка (демотики), но название «Стамбул» не принято как одно из них. Существует твердый консенсус в отношении того, что этимологически оно происходит от нового греческого «is tin póli» (εισ την πόλι), означающего внутренний город, название, данное внутренней городской части Стамбула по сравнению с Галатой.

Исследование, подготовленное Робертом Вудхаусом, который работает в Институте языков и сравнительных культурных исследований Квинслендского университета вместе с Мареком Стаховски, специалистом по этимологии Ягеллонского университета Польши, путем изучения всех известных источников по этимологии Стамбула, основано о греко-латинском соглашении 1299 г. и упоминается форма «стинболи» в латинском тексте. Отмечается, что в период 1868-1878 гг. сформировались две разные формы как «стамболкёй» с окончанием турецкого «деревенского» элемента. На данный момент считается, что разница между звуками Sta (н / м) связана с использованием носовых ходов в произношении классического греческого языка и современного греческого языка.

Основанием для точного произношения слова «истимболи» по-гречески в работах Вудхауза и Стаховски является то, что Йоханнес Шильтбергер из Баварии, известный как первый в Европе тюрколог, провел свою юность в качестве узника в Османской империи после Смоляную войну Нигболу и отразил в своих работах то, что он увидел в Анатолии 30 лет спустя. Говорящий на турецком, персидском, армянском и греческом языках и считавшийся немецким Марко Поло, Шильтбергер, находившийся в доме архиепископа Османской империи в течение 3 месяцев в 1426 году, получил записки «Истимболи» из Стамбула — возможно, записанные на разговорном языке города. Профессор истории Турции Халил Иналджик, который является одним из немногих историков мира, внесших свой вклад в турецко-османскую историю, не указывает точный источник, но отмечает, что правильная форма слова — «İstimboli».

Процесс присвоения названия городу От Византии до Стамбула

Стамбул является самым густонаселенным и экономически наиболее важным городом Турции. Согласно рейтингу, составленному с учетом муниципальных границ, 34-й по величине экономический город в мире является городом с самой высокой численностью населения в Европе. Стамбул, один из старейших городов мира, служил столицей многих цивилизаций, таких как Римская империя, Восточная Римская империя, Латинская империя в период с 1204 по 1261 год и Османская империя.

Кроме того, Стамбул стал центром ислама с 1517 года, когда халифат перешел к Османской империи, до 19 века.24, когда он был упразднен.

На протяжении веков Стамбулу давали разные названия. Эти названия городов связаны с разными периодами истории города. Это имена Византион, Августа Антонина, Нова Рома, Константинополь, Константинийе и сегодняшний Стамбул в историческом порядке. Byzantion — первое официальное название Стамбула. В 667 г. до н.э. дорийские греческие поселенцы из города-государства Мегара в Древней Греции основали колонию на территории современного Стамбула и назвали новую колонию Византион в честь своего царя Визы или Византаса (греч. Βύζας или Βύζαντας).

Византия — латинизированная версия названия древнего города, чье первоначальное название было Византион, в I веке нашей эры, когда город был завоеван римлянами. Августа Антонина — краткосрочное название города, названного римским императором Септимием Севером в начале III века в честь его сына Антония (впоследствии римского императора Каракаллы). Когда город был объявлен столицей Римской империи римским императором Константином I в 330 году нашей эры, он назвал город Нова Рома (греч. Νέα Ρώμη, Неа Рома), что на латыни означает «Новый Рим». так и не усыновил, хотя пытался продвигать это имя.

Однако после смерти императора Константина I в 337 году нашей эры название города было изменено на Константинополь (греч. Κωνσταντινούπολις, Kōnstantinoúpolis, латинизировано: Константинополь) в его честь. Константинополь оставался официальным названием города на всей территории Восточной Римской (Византийской) империи. А вот Константинополь местные жители называли просто (Πόλιν, Polis), что в переводе с греческого означает «город». Даже после его завоевания Османской империей под предводительством османского султана Мехмеда Завоевателя в 1453 году Константинополь оставался наиболее распространенным названием, используемым на Западе. 29Октябрь 1923 года, после создания Турецкой Республики, город стал называться Стамбул.

Константинийе ( арабский : القسطنطينية , al-Qusṭanṭiniyah , османский турецкий : قسطنطينيه , Константинийе ) — это арабская форма Константинополя, которая стала наиболее широко используемым названием города в исламском мире. В отличие от Константинополя, что в переводе с греческого означает «город Константина», Константинополь в переводе с арабского означает «место Константина». После завоевания в 1453 году город был объявлен четвертой столицей Османской империи, а Константинополь стал официальным названием города османским государством, и это название оставалось в употреблении большую часть времени до падения Османская империя в 1923. Например, османское государство и суды использовали титулы, например, «бе-Макам-и Дару’с-Салтанат-и Костантиниййетюль-Махрусатюль-Махмийе», чтобы продемонстрировать источник законных отчетов, распространяемых в Константинийе. В те времена это было закономерным государственным действием.

Однако в некоторые периоды османские власти предпочитали другие названия города. Особенно эти прославляющие имена использовались как синонимы и поощрялись как для города, так и для определения османского правительства и для дипломатической переписки:

Дерсаадет (арабский: در سعادت, «Дверь в счастье»)
Даралийе (арабский: در عاليه, «Верховные ворота»)
Баб-и Али (арабский: باب عالی, «Верховные врата»)
Аситане (перс. : آستانه, «Порог государства»)

Этимологически происхождение названия Стамбул (турецкое произношение: [isˈtanbuɫ], а иногда [ɯsˈtambuɫ] среди людей) означает «город» или «в городе» в средневековом ( Византийский) греческий (греческое произношение: [εἰς τὴν Πόλιν], [is tin ˈpolin]) был образован турецким переводом слов. Название Стамбул упоминается в арабских источниках (по-разному) с 10 века и в турецких источниках с 11 века. Кроме того, название Стамбул использовалось для города на турецком языке, особенно среди турецкого народа, еще до завоевания 1453 года. В ранних документах Османской империи название Стамбул упоминалось на османском турецком языке как (استان, a-sitan или i-stan), а i-stan означает «земля красоты» на арабском языке. В документах последнего периода он упоминается как (استانبول, а-стан-бол или и-стан-бул).

Хотя Стамбул не был официальным названием во времена Османской империи, оно было включено в официальные документы и часто использовалось. Кроме того, в Османской армии титул лорда Стамбула использовался для командующего центральной армией Стамбула, а магистр Стамбула официально использовался для высшего гражданского судьи Стамбула. Позже этот титул стал престижным и использовался неофициально для культурных и воспитанных стамбульцев. 29 октября 1923 года после создания Турецкой Республики, даже в Константинополе и за границей на протяжении почти первых семи лет существования Константинопольской республики имена продолжают использоваться жителями Запада.

Однако 28 марта 1930 года название города было официально изменено в соответствии с Законом о почтовой службе Турции и получило название Стамбул. Название Константинополь, напротив, было полностью упразднено. Кроме того, турецкие власти потребовали от иностранцев использовать официальное название Стамбул как единственное название города на их родном языке и применять его на практике. В республиканскую эпоху, после того как Стамбул был объявлен официальным и международным названием города, использование названия «Константинополь» в письмах или другой переписке и в международных полях было запрещено. Например, если в письмах, отправляемых в Стамбул из-за границы, адрес был написан как «Константинополь» (даже если рядом написано «Стамбул»), эти письма начинали отправляться обратно.